Таємниця зміїної голови
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-038-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниця зміїної голови». Краткое содержание книги:
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!
З рудого вуханя все й почалося.
Спочатку Данило дуже здивувався, коли за Льонькою Гайдамакою з вагона вийшов його дід. Не думав, що старий теж сюди вибереться. Зрадів, звісно, дід Гайдамака людина мудра. Ось тільки чи не втрутиться він у їхні ризиковані плани? Та, вгледівши в дверях вагона ще й Галку, відразу забув про свої сумні думки. Вилетіли з голови, натомість сором охопив страшенний: аби знав, що дівчина з кісками до них теж рвоне, нарвав би квітів по дорозі. Ромашки вона дуже любить. Та коли останнім поважно вийшов страус Футбол, хлопець узагалі забув, у якій реальності перебуває.
Мовчки, опустивши підборіддя до грудей, Данило, спостерігав, як страус спочатку обережно визирнув з вагона, а тоді відштовхнувся міцними ногами та зістрибнув униз, на платформу, під оплески провідниці й усіх пасажирів, які прилипли до вікон і дружно проводжали дивного птаха.
Тут же, на станції Подоляни, народ теж ніколи не бачив, аби екзотичні птахи вистрибували з вагонів. Не плескали — просто висипали з будівлі на платформу і мовчки дивилися. Страус же, звиклий до такої загальної уваги, уже не надто зважав на людей. Пройшовся по твердій землі, підстрибнув кілька разів, розминаючись. Вгледів отетерілого Данила. Витяг шию — та враз переключив свою увагу на того, хто стояв поруч із його давнім знайомцем.
Клаповухий Андрій Рудик на прізвисько Вухо теж був шокований появою страуса. Ще ніхто нічого не сказав, прибулі навіть не привіталися.
Тим часом Футбол уже наблизився до рудого, нахилився, витяг шию, розкрив дзьоба… і ущипнув хлопця за найближче до себе праве вухо.
— Ой! — верескнув власник чудових вух, відсахнувся і ледве не впав. Боляче не було, хіба трошки. Просто несподівано. До того ж страус поводив себе цілком доброзичливо, навіть приязно: зробив ще один крок, аби стати ближче до Вуха і знову торкнувся його вуха дзьобом, цього разу — лівого.
— Ай! — повторив Вухо, та вже не так перелякано. — Ти чого? — і глянув на Данила круглими очима: — Слухай, він чого?
— Сам не знаю, — знизав той плечима. — Він зазвичай до незнайомих не надто привітний.
— Таке чудо звідки взагалі?
— З нами воно, з нами, — заспокоїла рудого Галка. — Це він так із тобою дружиться. Слухай, це взагалі якась дивина! Спитай у Данька, як страус їх по полю ганяв! З ним подружитися — вміти треба! Осідлати, наприклад… І то, як кажуть, не факт…
— Йому вуха твої сподобалися! — зрозумів Льонька Гайдамака. — Глянь, у Галки оно кіски в різні боки стирчать! А в тебе — ось!
Не маючи сили більше стримуватися, Льонька розтягнув свої вуха, дражнячи рудого.
Даремно він це зробив.
Бо страус тут же посунув на хлопця, загрозливо клацаючи дзьобом. Так, ніби не мандрували вони разом ось уже майже добу. Знаючи поганий характер страуса, Льонька не на жарт злякався, навіть позадкував.
— Е-е, ти чого! Свої, свої!
— А ти не дражнися! — повчально промовила Галка. — Бач, як Футбол відразу рідну душу знайшов! Усе, тепер ти його можеш не боятися! — весело сказала Вухові. — Віднині Футбик за твої вуха всіх заклює і закопає! Познайомтеся хоч!
Задоволений страус знову легенько смикнув рудого за вухо, став поруч із гордим виглядом. Вухо спробував прикрити свої чудові вуха руками, та потім вирішив змиритися.
Далі перезнайомилися вже швидко. І коли Данило Лановий тут же, на місці, коротко розповів про те, що з ними сталося, прибулі зрозуміли: їхні веселі дорожні пригоди скінчилися.
— Вмієте ви влазити в дурне, — пробурчав дід Гайдамака. — Тепер ось і я з вами втягнувся… Бач, добре, що приїхав. Чую, нарубаєте без мене таких дров…
— І що ти пропонуєш, діду? — зітхнув Льонька. — Не починай тільки зараз усіх повчати…
— Я, внучку, як почну повчати, мало не буде! — вперше за весь час підніс голос старий. — Хотів би навчити, пішов би відразу з усією вашою гоп-компанією, як то кажуть, куда нада! — Цю фразу дід промовив саме так, ще й багатозначно глянув на Льоньку. — І саме тому, що я давно живу й багато чого бачив, ми туди не йдемо. Бо де-де, а там, гдє нада, — старий знову наголосив на цій фразі, — розбиратися не хочуть і не будуть.
Поки дід вичитував усіх, компанія стояла на платформі мовчки. Навіть страус — і той відчув важливість моменту, тож припинив приділяти увагу клапатим вухам. Коли старий закінчив, Данило обережно й тихо запитав за всіх:
— То що зараз треба робити?
— Найперше, молоді люди, — дайте собі раду з Богданом. Під ліжком він до неділі точно не протягне, — уже спокійніше порадив дід Гайдамака.