Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Бранюк мовчав.
— А що ми подаємо деякі матеріали неглибоко, припускаємося неточностей — це правильно. Тут я з тобою згоден. І знаєш, що я тобі скажу, — Юрій довірливо схилився до студента. — Було б чудово, коли б ти допоміг нам… Справді, чому б тобі не стати нашим консультантом з деяких науково-технічних питань? Газетярі ми молоді, людей з технічною освітою в редакції немає… А ти раз чи два на тиждень завітаєш сюди, познайомишся з матеріалами, які готуються до набору відділом робітничої молоді, що треба — підкажеш, порадиш. Ну, як? Оце було б по-діловому, слово честі!
— Часу у мене обмаль, і взагалі я…
Та Юрій вже не слухав його. Підхопивши Бранюка під руку, не давши йому опам’ятатися, він швидко повів розгубленого студента до редакторського кабінету.
— Не здумай відмовлятися! З редактором поговоримо — та й годі. Будеш консультувати, будеш… А хлопці у нас, знаєш, які? Тобі й самому сподобається в редакції, от побачиш, — гримів у коридорі Калашників голос.
Відтоді вони заприятелювали. Юрій Калашник не помилився. Будинок на одній з стародавніх вулиць міста, де була редакція, скоро став для Івана Бранюка місцем, куди він залюбки поспішав вечорами після лекцій і втомливої роботи в інститутських лабораторіях. Серед говірких, метушливих журналістів, що не любили за словом лізти до кишені, в редакційних кімнатах, завжди переповнених молодими відвідувачами, Іван відпочивав після напруженого дня. Йому приносили і клали на стіл вузенькі гранки, що пахли друкарською фарбою. Він уважно вчитувався у лаконічні, по-газетному скупі фрази репортажів про нові машини, що сходили з конвейєрів львівських заводів, знайомився з кореспонденціями, де розповідалося про роботу молодих науковців, спеціалістів, сидів над статтями, в яких порушувалися різноманітні питання з життя комсомольців численних підприємств міста, і часом, «вивудивши» з гранок неточність чи помилкове твердження, докоряв зніяковілому працівникові редакції за поспішність, радив, з якою літературою слід познайомитись, у який довідник заглянути… Поступово Іван став у редакції своєю людиною.
Так проминуло два з половиною роки.
Жаль було Юрію розставатися з Іваном. Та що вдієш! Кожен з них обрав своє місце в житті і пішов своїм шляхом.
Бранюк працював на великому нафтовому промислі в Азербайджані. А незабаром виїхав зі Львова і Юрій. Заочно кінчив факультет журналістики в університеті, і йому запропонували роботу в редакції одного з київських журналів. Йому не сиділося на місці. Іноді Іван натрапляв на сторінках журналу на його нариси, і щоразу вони були написані з різних міст і сіл країни. Об’їздив Юрій Калашник половину Союзу — побував у Середній Азії, в Заполяр’ї, на Далекому Сході. Вони довго листувалися. Іван встиг поділитися з Юрієм своїми новинами, написав, що захистив кандидатську дисертацію, що переводять його з Баку в рідні краї, на Прикарпаття, де в науково-дослідному інституті геології та нафти він продовжуватиме давно розпочату роботу, про яку Юрій згадував колись у статті, надрукованій у молодіжній газеті.
Потім Бранюк писав ще кілька разів, та все тяжче було Івановим листам летіти наздогінці за непосидючим журналістом. Усе частіше листи поверталися назад з поміткою на конверті: «Адресат вибув».
Останній раз Іван Бранюк одержав від Юрія листівку рік тому. Була вона незвично барвиста, з чудернацьким штемпелем, дивною маркою і надійшла з далеких країв. Юрій пішов у рейс на недавно спущеному з стапелів флагманові китобійної флотилії, і коли Іван роздивлявся на листівці малюнок незнайомого краєвиду, океанські хвилі гойдали його друга десь по той бік екватора.
І ось, через стільки років, така несподівана зустріч! Не звик Іван виявляти свої почуття. Та в душі він був зворушений приїздом Юрія.
Бранюк мешкав у гуртожитку нафтовиків, мав окрему кімнату, що була одночасно і робочим кабінетом, і спальнею. Ліжко, накрите ковдрою з верблюжої шерсті, тумбочка, два стільці, у кутку — важкий металевий сейф, на стіні — патронташ і мисливська рушниця-безкурківка з примхливим мереживом насічки на темному прикладі.
— Розташовуйся і почувай себе як дома, — Бранюк енергійно потер розчервонілі від морозу вуха. — Живемо ми по-похідному, місто звідси далеко, кругом — ліс, гори, проте не нарікаємо. Головне, працювати ніхто не заважає.
— Людей тут зайвих не видно, це я помітив, — Юрій зняв зі стіни рушницю, зважив на руці, обережно почепив на місце, замилувавшись тонкою інкрустацією, сплетеною умілим майстром. — Твоя двостволка?