Вулиця Червоних Троянд

Приїжджий зійшов на ґанок, змахнув шапкою з чобіт сніг, взявся за ручку дверей.

У кімнаті було тепло, чисто і затишно. Червона металева грубка палахкотіла вогнем, соснові дрова потріскували, сичали смолою, тонко виспівував великий алюмінієвий чайник.

Худорлявий юнак у кожушку наопашки сидів за дубовим, грубо збитим столом. Темно-синій світер щільно облягав його статуру. Нахиливши русяву скуйовджену голову, юнак тримав біля вуха телефонну трубку, а другою рукою швидко крутив ложечку в склянці з чаєм.

— Починайте підйом ліфта. Так, так… Обсадна колона і труби на цей раз витримали, я впевнений… Чудово! Я скоро прийду.

Трубка з брязкотом лягла на важіль. Юнак повернув голову на скрип дверей, його молоде з правильними, трохи суворими рисами обличчя застигло від здивування. Енергійним рухом плечей він струснув з себе кожушок, випростався на весь свій високий зріст і кинувся назустріч приїжджому.

— Юрій, друже! Яким вітром, звідки? Невже ж це ти, розбишако, мандрівна твоя душа… Ти?!

— Ага, нарешті! А то стою, чекаю, а він бубонить у телефон, і ніякої тобі уваги до гостя. Ну, брат, покажись, дай глянути на світило науки. Та обережніше, ребра потрощиш, карпатський ведмедю, — сміявся чоловік у шкірянці, обіймаючи юнака. — Та тобі не нафту добувати, тобі штангу підкидати треба! А я грішним ділом гадав: інженер Бранюк у паперах запорпався, канцеляристом став, а він… Ну, кажи, скільки ми з тобою не бачилися? П’ять?

— П’ять, Юрію. П’ять років, а здається, ніби вчора… Та що ж ти стоїш? Скидай шкірянку, сідай. Чай питимеш? Де ж ти взявся в наших краях? І так зненацька! Хоча б попередив.

— От тобі й маєш! А коли зненацька, то хіба що, ти не радий?

— Ех, Юрію… І як у тебе язик повертається! Ну ж бо, розповідай… Хоча ні, одну хвилину. Зараз я зв’яжуся з містом. Розумієш, повинен сьогодні один ваш брат, теж журналіст, до мене завітати. Дзвонили з інституту, просили познайомити газетяра з роботами на промислі. То я оце уточню, коли він прибуде. Якщо затримується, ми з тобою, друже, підемо до мене й поговоримо про все…

Інженер простяг руку до телефону. Хитро примружившись, Юрій перехопив його рух.

— Зачекай. Щоб не гаяти часу, покінчимо спочатку з першою справою без уточнень. Отже, шановний кандидате технічних наук, дозвольте взяти у вас інтерв’ю з таких питань… А втім, вибачте, забув відрекомендуватися: Юрій Калашник, кореспондент республіканського журналу, до ваших послуг.

— Так це ти… Про твій приїзд мене й попереджали, — Бранюк, вражений, дивився на приятеля, а той, посміхаючись, спокійно підтвердив.

— Абсолютно точно. Це я. Правда, прізвища свого я просив тобі не називати. Хотілося з’явитись несподівано, подивитися, чи не зазнався інженер Бранюк.

— Ну от, вигадав… І давно ти повернувся з мандрів?

— Два тижні, як живу в Києві. Трохи поїздив по Сибіру, заглянув на Сахалін, поплавав з китобоями на «Славі»… Тепер, як бачиш, майже вдома.