Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Таємниця «чорного золота»
Зелений всюдихід викинув з-під коліс бризки іскристого снігу і, хитнувшись уперед, спинився біля свердловини. З машини вискочив молодий кремезний чоловік у шкіряному пальті і пухнастій шапці. Розминаючи затерплі ноги, він підійшов до робітника-оператора, який порався біля металевих труб з гайковим ключем у руках.
— Скажіть, будь ласка, де можна бачити інженера Бранюка?
Оператор витер рукавом спітніле чоло, вправно впіймав губами сигарету з нагрудної кишені спецівки, одягненої на ватянку, показав ключем на низенький дощатий будиночок, що виднівся віддалік серед зеленого молодого сосняка.
— Он туди проїжджайте. Іван Сергійович щойно пішов до себе… А ви часом не з області, не товариш Бутенко? — розглядаючи приїжджого, поцікавився оператор.
— Ні, я не Бутенко, — посміхнувся юнак. — Дякую.
Махнувши шоферові, щоб їхав слідом, він широким кроком попрямував до будинку, з неприхованою цікавістю оглядаючись навколо.
У небо здіймалися нафтові вишки. Безшумно хиталися, наче вклоняючись, електропомпи. Морозяне повітря було трохи насичене різкуватим ароматом, відчувалася близькість нафти. Вишок було менше десятка, весь невеликий нафтовий промисел ховався в глибокій долині, оточеній звідусіль густим лісом.
Стояла тиша. Тільки далеко попереду, біля однієї з вишок, що тулилася під самим гірським схилом, чувся металевий брязкіт; там, пересилюючи сонячне світло, спалахували блакитним сяйвом вогні електрозварки; кілька людських постатей здаля здавались маленькими, наче мурашки, поряд з багатометровим тілом вишки, що націлилася в безхмарне, прозоре небо.
Приїжджий зійшов на ґанок, змахнув шапкою з чобіт сніг, взявся за ручку дверей.
У кімнаті було тепло, чисто і затишно. Червона металева грубка палахкотіла вогнем, соснові дрова потріскували, сичали смолою, тонко виспівував великий алюмінієвий чайник.
Худорлявий юнак у кожушку наопашки сидів за дубовим, грубо збитим столом. Темно-синій світер щільно облягав його статуру. Нахиливши русяву скуйовджену голову, юнак тримав біля вуха телефонну трубку, а другою рукою швидко крутив ложечку в склянці з чаєм.
— Починайте підйом ліфта. Так, так… Обсадна колона і труби на цей раз витримали, я впевнений… Чудово! Я скоро прийду.
Трубка з брязкотом лягла на важіль. Юнак повернув голову на скрип дверей, його молоде з правильними, трохи суворими рисами обличчя застигло від здивування. Енергійним рухом плечей він струснув з себе кожушок, випростався на весь свій високий зріст і кинувся назустріч приїжджому.
— Юрій, друже! Яким вітром, звідки? Невже ж це ти, розбишако, мандрівна твоя душа… Ти?!
— Ага, нарешті! А то стою, чекаю, а він бубонить у телефон, і ніякої тобі уваги до гостя. Ну, брат, покажись, дай глянути на світило науки. Та обережніше, ребра потрощиш, карпатський ведмедю, — сміявся чоловік у шкірянці, обіймаючи юнака. — Та тобі не нафту добувати, тобі штангу підкидати треба! А я грішним ділом гадав: інженер Бранюк у паперах запорпався, канцеляристом став, а він… Ну, кажи, скільки ми з тобою не бачилися? П’ять?
— П’ять, Юрію. П’ять років, а здається, ніби вчора… Та що ж ти стоїш? Скидай шкірянку, сідай. Чай питимеш? Де ж ти взявся в наших краях? І так зненацька! Хоча б попередив.
— От тобі й маєш! А коли зненацька, то хіба що, ти не радий?
— Ех, Юрію… І як у тебе язик повертається! Ну ж бо, розповідай… Хоча ні, одну хвилину. Зараз я зв’яжуся з містом. Розумієш, повинен сьогодні один ваш брат, теж журналіст, до мене завітати. Дзвонили з інституту, просили познайомити газетяра з роботами на промислі. То я оце уточню, коли він прибуде. Якщо затримується, ми з тобою, друже, підемо до мене й поговоримо про все…
Інженер простяг руку до телефону. Хитро примружившись, Юрій перехопив його рух.
— Зачекай. Щоб не гаяти часу, покінчимо спочатку з першою справою без уточнень. Отже, шановний кандидате технічних наук, дозвольте взяти у вас інтерв’ю з таких питань… А втім, вибачте, забув відрекомендуватися: Юрій Калашник, кореспондент республіканського журналу, до ваших послуг.
— Так це ти… Про твій приїзд мене й попереджали, — Бранюк, вражений, дивився на приятеля, а той, посміхаючись, спокійно підтвердив.
— Абсолютно точно. Це я. Правда, прізвища свого я просив тобі не називати. Хотілося з’явитись несподівано, подивитися, чи не зазнався інженер Бранюк.
— Ну от, вигадав… І давно ти повернувся з мандрів?
— Два тижні, як живу в Києві. Трохи поїздив по Сибіру, заглянув на Сахалін, поплавав з китобоями на «Славі»… Тепер, як бачиш, майже вдома.