Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
— І надовго?
Юрій знизав плечима. їхні погляди зустрілися, і вони знову не могли втриматися від усмішок — двоє давніх друзів, щирих приятелів, стежки яких нарешті зійшлися тут, на Прикарпатті, на маленькому нафтовому промислі.
Скільки не придивлявся Бранюк, ніяк не міг збагнути, чи змінився за цей час Юрій Калашник. Погляд такий самий, як і раніше, насмішкуватий, веселий, такі ж неслухняні вихри на голові, той же кирпатий ніс, ті ж темні густі брови… Хіба що дві глибокі складки з’явилися на чолі та кілька сріблястих ниток на скронях. А в усьому іншому — не змінився, такий же, як був у роки їхньої недавньої комсомольської юності.
І чим пильніше придивлявся Бранюк до друга, тим більше здавалося йому, що вони начебто тиждень тому потисли один одному руки, прощаючись на львівському вокзалі.
Іван Бранюк закінчив тоді політехнічний інститут і виїжджав на роботу, одержавши призначення в далеке місто Баку. Юрій з сумом розставався з цим розумним, трохи задумливим хлопцем, який став йому щирим, задушевним другом.
Вони познайомились давно, ще 1949 року, в дещо курйозних для Юрія обставинах. Якось в оперному театрі відбувалася міська студентська науково-технічна конференція. Серед доповідей майбутніх медиків, філологів, поліграфістів, агрономів доповідь Івана Бранюка, тоді студента третього курсу нафтового факультету, спочатку не справила особливого враження на молодого працівника обласної комсомольської газети. Примостившись у ложі, він старанно занотовував у свій блокнот те, що, на його думку, було найбільш варте уваги. Тихий голос студента-нафтовика, який до того ж пересипав свою мову виразами «призабійна зона», «дифузійне горіння», «нафтове середовище», що здавалися молодому журналістові зовсім не захоплюючими, викликав у нього легку досаду. «Ну й сухар», — подумав він і глянув на доповідача. І тут Юрія вразила одна деталь. Студент стояв за трибуною, перед ним лежали папери, але жодного разу він не подивився на них. Легко, без напруження він оперував безліччю цифр, складними формулами, говорив упевнено й переконливо, з якимось внутрішнім запалом. Видно було, що його доповідь — це результат кропіткої праці, він живе нею, вона заполонила його всього.
Молодий газетяр був людиною допитливою, вмів відчути важливе. Він дивився на студента вже іншими очима. Вдумуючись у те, що говорив Бранюк, Юрій Калашник починав розуміти, що доповідь студента важить значно більше, ніж звичайний студентський реферат.
І не помилився. Голова наукового жюрі, професор з світовим ім’ям, довго тис руку розгубленому Бранюкові. Потім він підвів Бранюка до рампи і сказав у принишклий зал:
— Молоді друзі, я радий за вашого товариша. Так, радий! Проблема видобутку залишкової нафти давно хвилює наукові уми людства. Те, що ми почули сьогодні з уст цього молодого чоловіка, заслуговує на високу оцінку. Своїми дослідами він зробив сміливий крок уперед, а його теоретичні висновки просто захоплюючі… Дякую, колего! — професор ще раз потис руку хлопцеві.
Наукову роботу Бранюка було відзначено першою премією.
Через день в обласній комсомольській газеті з’явилася кореспонденція про підсумки науково-технічної студентської конференції. Значне місце в ній було присвячено Іванові Бранюкові та його праці. Під кореспонденцією стояв підпис: «Ю. Калашник».
Увечері до редакції прийшов високий худорлявий юнак і запитав, чи можна бачити автора кореспонденції. Його підвели до Юрія. Той впізнав Бранюка.
— Я прочитав статтю. Гм… Так же не можна, слово честі, — з докором сказав студент.
— Чим ви невдоволені? — стривожився Юрій.
— Усім, — різкий голос Бранюка був зовсім не таким, як там, у театрі. — І тим, що ви зробили мене майже академіком, і тим, що в статті занадто багато сенсаційності. Мені соромно дивитися у вічі своїм однокурсникам.
— Це ти, друже, даремно, — трохи почервонівши, сказав Юрій. — Давай внесемо ясність.
— Та що там ясність! — наступав Бранюк. — Сьогодні я переглянув також інші матеріали на науково-технічні теми, які друкувалися у вашій газеті. В них є неточності, ваші товариші часом плавають на поверхні. Так не годиться. Наукова інформація не терпить верхоглядства.
— Зажди, зажди, — Юрій розгорнув підшивку газети. — Покінчимо спочатку з моєю кореспонденцією… Скромність — риса хороша, але даремно ти на мене накинувся. Перш ніж здавати кореспонденцію до набору, я прочитав її професорові, голові жюрі. Не думаю, що він погодився б з текстом, якби я справді приписав тобі неіснуючі заслуги.