Мій Близький і Далекий Схід

«Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли я прокидаюсь і думаю: ось зараз гайну полем до лісу і назбираю суниць. Або поплаваю в озері, або танцюватиму цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю згадую: та мене ж поглинув цей старезний потворний дракон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає виходу, і лишається тільки чекати чарівного принца».

Так гірко, коли доля нарешті посилає тобі людину, а ти не можеш бути з нею разом. Втішаєш себе: ми зустрінемось в наступному житті знову та вчасно. І тоді не лякаєшся вже так смерті. Людське життя прекрасне у цій незавершеності. Непідвладні старінню досконалі твори мистецтва. Якби людина була досконалою, то Фавсту не довелося би підписувати угоди з дияволом. Втім, молодість була його найскромнішим бажанням. Доктор Фавст хотів пізнати світ і зробити кращим. Він прагнув бути причетним до всього, що там відбувається. Не як вчений, не як Бог, а людина, наділена пристрастю, свідомістю, яка долає простір і час. Натомість, він шукав, а не пізнавав, що зовсім не є одним і тим же. Людина зі Сходу знає це добре. Пізнання — це коли руки у тебе зв’язані за спиною, і тебе волочать коні по розпеченому піску, і кожної миті ти можеш померти. Однак твій син житиме разом зі своїми синами, а отже — чиєсь окреме життя не варте нічого. «Мені однаково чи буду я жить в Украйні, чи ні, чи хтось згадає, чи забуде, мене в снігу на чужині», — писав Тарас Шевченко саме про таке пізнання: через біль до забуття.