Мій Близький і Далекий Схід
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мій Близький і Далекий Схід». Краткое содержание книги:
Вибрані твори Галини Пагутяк «Захід сонця в Урожі» відзначено австралійською літературною премією «Айстра» як найкраще авторське видання в Україні 2007 року.
Тим-то у сучасному світі, де вийшли з ладу будь-які культурні та моральні гальма, втрачається природна послідовність станів тіла й душі, а старість вважається ганебною інфекційною хворобою. Її можна уникнути, лише коли помреш молодим. «Краще смерть, ніж старість!» — здригається двадцятилітній. «Якщо я збережу добру фізичну форму, то не буду старим», — міркує сорокалітній. Дискримінація за віком ніколи не була такою цинічною, як у XX столітті. Діти віддають старих батьків під опіку суспільства, бо вони так виховані: кожен відповідає сам за себе. Обов’язок — річ обтяжлива, натомість любов і взаєморозуміння між людьми різного віку звільняють з пут обов’язку. Але де їх знайти у світі, позбавленому сентиментів, коли після молодості одразу наступає глибока старість, настільки молодість розтягнута? Старість замкнена у притулки, де особистість зазнає всіляких утисків та обмежень. Таким чином втрачається та важлива ланка, у якій і молоді, й старі знаходили опору. Втрачено ритуал оплакування, догляд рідних за недужими, спільне проживання принаймні трьох поколінь у домі. Родинні свята на кшталт Різдва мають давно несправжній, комерційний присмак. Конкуренція та кар’єра висмоктують усі сили. Нехай старі бавляться своїми іграшками й не заважають дорослим. Американський стиль, а він давно вже побутує і в Європі, — це набір стандартних цінностей, що не мають жодної духовної вартості. Гроші й розваги нібито ведуть до свободи, хоча свобода — це завжди протистояння більшості, й випливає вона з бажання мислити самостійно. Наслідування, копіювання — від них тепер можна звільнитися лише тоді, коли опиняєшся поза суспільством, котре простує собі в темряві зі слабеньким економним вогником сумління, щоб остаточно не заблукати. Часом світло спалахує трохи яскравіше, щоб розгледіти на узбіччі беззахисне звіря чи самотню дитину…
«— Ну, а де ж ваша мама? — питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.
Дівчинка убік показала очима:
— У хуторі — горниці панам прибирають.
Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.
Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.
— Гарні, любі діточки… а гостинчика немає, ластів’ята, — не купила.
Почала гладити по голівці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.
— І його! — показав він ручкою на меншенького, що недавно ходити почав й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах… «Здра… здра…» — крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.
Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй голівку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням».
Це — уривок з новели Степана Васильченка «Дощ».
Призахідне сонце не пече й не гріє, лише осяває. Воно примирює з темрявою життя. Китайський поет Ду Фу дивиться, як заходить сонце. Вони — удвох. У них згасає життя. На якусь мить обличчя поета торкається відблиск його короткої молодості, й він посміхається. Довкола шелестять сухі трави. Десь тривожно озивається птах. Самотній птах. Ду Фу співчуває самотності іншого птаха, якому не вдасться зігрітись у теплому краю. Рай не існує наприкінці життя. Не вийде навіть просто заснути і не прокинутись — за життя потрібно боротись до останньої хвилини, щоб ніхто не визнав тебе переможеним і мертвим.