Мій Близький і Далекий Схід

Тим-то у сучасному світі, де вийшли з ладу будь-які культурні та моральні гальма, втрачається природна послідовність станів тіла й душі, а старість вважається ганебною інфекційною хворобою. Її можна уникнути, лише коли помреш молодим. «Краще смерть, ніж старість!» — здригається двадцятилітній. «Якщо я збережу добру фізичну форму, то не буду старим», — міркує сорокалітній. Дискримінація за віком ніколи не була такою цинічною, як у XX столітті. Діти віддають старих батьків під опіку суспільства, бо вони так виховані: кожен відповідає сам за себе. Обов’язок — річ обтяжлива, натомість любов і взаєморозуміння між людьми різного віку звільняють з пут обов’язку. Але де їх знайти у світі, позбавленому сентиментів, коли після молодості одразу наступає глибока старість, настільки молодість розтягнута? Старість замкнена у притулки, де особистість зазнає всіляких утисків та обмежень. Таким чином втрачається та важлива ланка, у якій і молоді, й старі знаходили опору. Втрачено ритуал оплакування, догляд рідних за недужими, спільне проживання принаймні трьох поколінь у домі. Родинні свята на кшталт Різдва мають давно несправжній, комерційний присмак. Конкуренція та кар’єра висмоктують усі сили. Нехай старі бавляться своїми іграшками й не заважають дорослим. Американський стиль, а він давно вже побутує і в Європі, — це набір стандартних цінностей, що не мають жодної духовної вартості. Гроші й розваги нібито ведуть до свободи, хоча свобода — це завжди протистояння більшості, й випливає вона з бажання мислити самостійно. Наслідування, копіювання — від них тепер можна звільнитися лише тоді, коли опиняєшся поза суспільством, котре простує собі в темряві зі слабеньким економним вогником сумління, щоб остаточно не заблукати. Часом світло спалахує трохи яскравіше, щоб розгледіти на узбіччі беззахисне звіря чи самотню дитину…