Мій Близький і Далекий Схід

Досвід маленької людини, для якої найбільшою винагородою є звільнення від негуманних суспільних обов’язків при збереженні усіх її фундаментальних прав, не менш значний. Власне, усіх зрівнює між собою смерть, і за нею стає видно, чи бережуть про нас пам’ять. Бентежний дух штовхає до боротьби, яка може виявитися звичайною штовханиною. Дух спокійний та врівноважений часом приховує душевні лінощі. Таким чином, на старості людина отримує сповна. Її судять ще за життя інші люди та власне сумління. Монтень говорив, що сумління повинне прокидатися не тоді, коли згасають бажання, а коли розум вдосконалюється. Цей суд застає людину зненацька. Досі вона була забезпеченою, сильною, навіть агресивною, судила інших, а нині — беззахисна. Люди чомусь відступаються від неї, й вона опиняється в порожнечі, наче прокажена. Бо її час скінчився. Якщо вона не відшукала собі опори, або не задурила чимось голови, то буде невимовно страждати. Але навіть такі страждання ніхто не сприйматиме всерйоз, бо вони менш естетичні, ніж муки кохання чи ревнощі. Втім, ніхто людині вже не дорікатиме, чому вона не зробила чогось більшого, коли мала силу й вдосталь часу. Тепер просто чекатимуть її смерті: спадкоємці й чужі люди. Старість — наче ліфт, що поволі спускається, навіть деколи застрягає, до пекла.

Лев Толстой, спускаючись у ліфті старості, вважав похилий вік навіть привабливим. Він владарював над оточенням, став гуру для людей з різних кінців світу, однак надійшов час, коли і йому довелося відчути жалюгідну слабість старості, й він зробив те, що роблять старі тварини: пішов помирати. Він не мав Фавста, як Ґьоте, котрий створив його ще молодим і шукав з ним істину впродовж шістдесяти років. Слава на схилі віку дає змогу відчути опіку й турботу, але вона не поверне сили і не дасть здійснити усіх бажань. Неминучість і неможливість — це той ліфт, у якому ми усі спускаємось донизу. Безглуздо нарікати перед Богом чи кимось іншим на втрачені можливості або звинувачувати їх у власних нещастях, як це робив праведний Йов. Англійський поет і гравер Вільям Блейк дорікає біблійному герою, що той оплакує реальне життя з його достатками, сімейною стабільністю і гарантованою безжурною старістю, де душа дрібніє, а емоції не підіймаються вище земних цінностей. Бог стає для Йова владикою-благодійником, котрий винагороджує за покірність і добрі вчинки. Можна цю історію тлумачити більш містично, однак ніщо не відмінить гіркої правди життя. На порозі старості людина починає усе потрохи втрачати. Вона стає схожою на дерево, з якого опадають листки. За теплої погоди вони падають поволі, але можуть облетіти й за одну ніч, коли подме вітер чи вдарить мороз. Щастя — нетривке. Коли людина почуває себе безмежно щасливою, це не стосується часу. Ось уже ті, хто нас потребував, ступають на власний шлях; ось уже ті, хто любив нас, перестають любити наше віддзеркалення-обличчя… Людина хвора на ілюзію особистої вічної молодості й безсмертя. Тому вона вважає душу, тобто свідомість, чимось таким, що входить у тіло на початку життя і виходить з нього, коли фізичний стан тіла незадовільний. Навіть коли людина є атеїстом, то й тоді вона шанує вищу силу, яка керує її вчинками і формує долю.