Мій Близький і Далекий Схід

— Тонкий шовк стає особливо привабливий після того, як краї витріпаються, а сувій, прикрашений перламутром, коли мушлі обсиплються.

З тих пір я став вважати його чоловіком з дуже вишуканим смаком».

Обидва уривки взято з творів у жанрі дзуйхіцу, якому немає відповідника в інших літературах світу. Самі автори трактують їх як записи вражень чи просто відчуттів. Перший уривок належить Сей Сьонагон, письменниці з XI століття, а другий — чоловікові, Кенко-хосі, — «Записки від нудьги», XIV століття. Ця вишукана проза передбачає високу культуру читача, котрий вміє знаходити у простих фразах глибинний зміст. Він мусить доказати самому собі, наскільки його почуття здатні до проникнення у текст і витлумачення цього тексту. Певна річ, існували й образні кліше, але понад усе все-таки цінувалась свіжість сприйняття та інтерпретації явищ та речей навколишнього світу.

Дім самотньої жінки, стверджує Сьонаґон, повинен бути трохи занедбаним, свідчити про беззахисність господині, а також про запустіння її самотньої душі. Незавершене буття лежить в основі японської культури.

Недосяжним зразком майстерності упродовж тисячоліття залишається «Ґендзі-моноґатарі». Перед очима читача проходить безліч людей, котрі належать до різних суспільних верств та культурних рівнів. Кожен свого часу отримав певне виховання, проте найбільше цінуються природність та безпосередність. Принц Ґендзі виховує дівчинку-сироту Мурасакі на культурних традиціях свого часу, намагаючись не згубити в ній чистоту сприйняття, бо саме на такому ґрунті зможуть прорости шляхетність, терплячість і відданість, конче потрібні у будь-яку епоху як чоловікові, так і жінці.

Дарма, що прихід до влади самураїв у XIV столітті призвів до занепаду духовного життя; дарма, що й через тисячу років європейська культура не змогла сягнути подібної глибини світовідчування й досі не знає, що якраз це і є істинним гуманізмом… Європейський гуманізм зупинився на подоланні ксенофобії, расової, національної та релігійної, так і не усвідомивши, що культура почуттів — це альфа і омега гуманного ставлення до дійсності. Сучасна японська література після Ясунарі Кавабати — суміш американізованого стилю з кодексом якудзи. У ній рукави ніколи не бувають мокрими від роси.

Анатомія почуттів на основі техніки психоаналізу вироджується наприкінці XX століття в насмішку й руйнування свідомості. Для задоволення емоцій існує масова література, жорстока й сентиментальна. Підліток, який ступає на поріг неспокійної юності, намагається приховати власні почуття, хоча суспільство зазвичай до нього поблажливе, адже на таких, як він, працює ціла галузь масової культури, яка диктує, що слухати, як вдягатися і як розмовляти. Не треба нічого вигадувати. Усе вже було: бунт в межах сім’ї та школи, конформізм, стадо на чолі з лідером, офірування дружби на олтар змагання… Усе безпосереднє й щире, що досі не викорінилось, виполюється після школи. Скажи мені, яку музику ти слухаєш, і я скажу, хто ти. Зізнаюсь, мене й досі музика штовхає на незвичні вчинки, прикликає дивні думки. Певною мірою музика здатна маніпулювати дорослою людиною, а що вже тоді казати про дітей. Це, як у залі на концерті, залежить від того, де ти сидиш: одні шаленіють, а інші спокійно слухають. Збоку це видається божевіллям, але як тільки сам опиняєшся в епіцентрі ритму й психічної енергії, то впадаєш у шаленство разом зі всіма, вдихаючи запахи поту, маріхуани, парфумів та алкоголю. Бодай раз у житті це варто спробувати. Немає значення, яка музика: важливо, щоб вона потрапила в ціль — подарувала мить єдності. Дітям це дуже потрібно. Їхні вчинки залежать від почуттів. Вони легко збудливі, часто плачуть і сміються. Цілий світ наповнений сміхом і плачем дітей. Це — музика життя. Без неї людське буття не мало б сенсу. Не можна користуватися вразливістю дітей чи робити з них завчасно дорослих. Хіба можна серйозно ставитися до світу, у якому справжнє викидають на смітник, а в Бога, котрий ділиться з нами любов’ю, просять грошей? Майже у нікого не залишається шансів бути собою, жити в гармонії з Всесвітом. Оті спонтанні вибухи почуттів, безпричинні сміх, сльози, оте вперте неприйняття кривди від людей-машин — усе має бути знищене в ім’я відповідальності та обов’язку перед суспільством, котре йде назустріч власній загибелі. Надто багато зустрічається нині дітей, інфікованих корисливістю, марнославством і цинізмом, і надто мало — просто дітей, які пізнають цей світ з цікавістю. А є ще діти, котрих неможливо зіпсувати, діти Діккенса з їхнім імунітетом проти зла, внутрішньою силою опору будь-яким обставинам чи маніпуляціям з боку суспільства. Вони схожі на Христа, Моцарта, Анну Франк чи Сей Сьонаґон. Завдяки своїй безмежній вразливості, що робить їх мудрими, вони не поділяють людей на добрих і злих, бо сповнені довірою до Сущого, частиною якого є ми всі. «Небо і Земля не всетворящі, мудреці не всемогутні, безліч речей не задовольняє усіх потреб. Справа Неба народжувати і покривати згори. Справа Землі — формувати і підтримувати знизу», — казав Чжуанцзи. Вони живуть, не питаючи ні в кого дозволу, відчувають, що так, як є, не повинно бути, підкоряються власній природі, завойовують серця любов’ю, й навіть гинуть мученицькою смертю без докорів. Вони ніколи не прагнуть поквитатися зі світом.