Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
З цвинтаря було видно гори і дорогу, що вела до Польщі. А коло монастиря — колишні свинарники. Якось один патріот свого краю жалівся мені, що лаврівська громада не дозволила йому побудувати там же свиноферму, і ніякі улещування не допомогли. Досить з них було вже одної. Й інтернату для неповносправних дітей у монастирі. Правда, через дорогу була ще лікарня для не буйних психічнохворих, здебільшого алкоголіків, але того першого разу я просто вивчала краєвид, і цього досить.
А потім, уже на третій раз, я зайшла в лікарню і потрапила до дуже привітної пані, яка розповіла мені про отця Тимотея, чия молитва дуже помічна, і до нього звідусіль приїжджають люди. Він дуже багато знає про історію монастиря, тільки, попередила мене лікарка, «трохи дивний». Мені дуже захотілось побачити цього ченця і я зважилась увійти в монастир, мені відчинила молода жінка, певно, економка, і впустила без зайвих слів. Я піднялась на другий поверх, де на всіх дверях висіли кольорові картки, прикрашені квіточками, і на них було написано «Рай», «Гетсиманський сад», «Вифлеєм», всього не пам’ятаю. Такого я ще не бачила і не розуміла, як це у василіянському монастирі таке собі дозволяють. Я навіть підійшла туди, де було горище, правда, зачинене. А потім простір коридору заповнила велетенська постать ченця в сутані з білим комірцем, за яким дріботіли дві огрядні жіночки, я їх бачила перед тим: вони приїхали на машині. Я пробурмотіла, що хотіла би побачити отця Тимотея, бо пишу книжку, і чернець махнув рукою:
— Ходіть зі мною!
Він штовхнув двері до кімнати, що мала бути каплицею, бо монастир лише відновлювався, наказав вклякнути і почав молитися.
Я виглядала ідіоткою у своїх обрізаних джинсах, з наплічником, розпатланим волоссям, яке стягнула у хвіст, мені було смішно. Він, певно, знав, що я не стану церемонитись, якщо він посміє сказати мені щось різке, а просто встану і піду. Зрештою, я не за помічною молитвою прийшла. Молитва не тривала довго, чернець повів нас надвір і сказав до мене:
— Почекайте мене, поки я з людьми попрощаюсь.
Я сіла на лавці перед монастирем, незабаром отець Тимотей повернувся, сів коло мене. Я коротко розповіла йому, що хочу писати роман, дія якого буде відбуватись у Добромилі, але, можливо, і в Лаврові, і в Спасі також.
Наша розмова досі здається мені сном. Я все життя хотіла порозмовляти зі священиком, але справжнім священиком, якому можна сказати все й почути від нього нестандартну відповідь.
Мене тривожили і тоді, й зараз невиразні питання, які не можна висловити, але вони вкрай важливі, значно важливіші, ніж той пакет стандартних запитань, які нам вручають у соціумі. Я ніколи не могла інтегруватись у соціум, на чолі в мене був хрест з попелу, як у романі Маркеса «Сто років самотності», і, ймовірно, питання було про моє призначення.
На згадку про Добромиль отець Тимотей здригнувся і сказав палко:
— Я повернуся у Добромиль. Через рік!
З того, що він мені розповів уривками, я зрозуміла, що раніше отець служив у Добромильському монастирі, але оскільки там мав видіння, його забрали до Лаврова. Мав він шістдесят років, був фізиком-ядерником за фахом, але після якоїсь фізичної травми подався у ченці. Я помітила, що він час від часу відганяв від себе щось невидиме, навіть бурмотів. Мене б засмутило, якби він виявив те невидиме з мого боку. Отець Тимотей розповів, що бачив у Добромильському монастирі «світляну істоту» космічних розмірів, він навіть навів їх у цифрах. І вона з ним розмовляла.
А ще він сказав, що у Львові під землею стоять якісь апарати, які впливають на психіку людей. Те саме я чула від одного хлопчини, що випадково зайшов до центру допомоги біженцям, і я, певно, єдина не вважала його ненормальним. Я завжди маю сумнів: а раптом щось таке є. Зі мною траплялись дивовижні випадки, однак я не вмію зациклюватись на чомусь.