Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
Алька добігла до невеликої, пласкої, як шапка червоного гриба, бані, і з розгону оббігла її навколо.
— Алику! — гукнула вона. — Алику! Робику!
Ніхто їй не відповідав. Це ще було півбіди. Але справжнім лихом виявилось те, що баня була замкнена наглухо, і Алька не знала, як до неї дістатися.
— Ох, “Розвіднику”, — прошепотіла вона. — Що сталося?
Вона напружила всю силу, щоб уперше хтозна від якого часу не заплакати, як мала дитина. їй пощастило опанувати себе, клубок відкотився від горла, думка проясніла.
— А що далі? — спитала дівчина себе.
Треба поміркувати. Алька на кілька секунд заплющила очі, шукаючи відповіді. Потім обійшла довкола вежу, пильно придивляючись до кожного її шва. Нарешті вона знайшла місце, в якому тонша за волосину шпарка свідчила, що саме тут були двері до середини.
Дівчина уважно озирнулась навколо, шукаючи чогось важкого й твердого. Однак поблизу нічого такого не було. Стежка була суцільна й гладенька, хоч і здавалося, ніби її викладено з каменів. Алька задумалась. Де вона бачила справжнє каміння? Ага, в потоці за садом. Але туди далеко. Як же тоді вистукати в зачинені двері сигнал Аликові й Роби-кові? Може, зламати гілляку з найближчого дерева? Ні. То було б варварство, до того ж даремне варварство, бо супроти твердої стіни вежі галузка м’якого дерева така ж сама нікчемна, як і Альчина тендітна долоня.
Що ж робити? Знаючи, що це цілком марна річ, дівчина гупнула у зачинені двері — раз, другий, третій. І раптом витріщила очі й роззявила рота з подиву. Зразу ж після третього удару двері до вежі відчинилися, наче з чийогось наказу.
— Дякую, — мимоволі сказала Алька. — Іду.
Однак замість увійти вона відступила на півкроку й гукнула щосили:
— Алику! Робику! Роби-ику-у!
Двері легенько погойдувалися. Здавалося, що вони ніби вагаються: зачинятися чи ні.
— Не зайду, — мовила Алька. — Ніхто мене туди не запрошує.
І знову гукнула:
— Алику! Роби-ику-у!
Але ніхто їй не відповідав. У вежі було тихо й темно. На хвилю її опосів дитячий страх.
— Ох, Йоне, — шепнула вона.
Та вже за мить Алька знов була Алькою. Алькою з логічним мисленням. Алькою спокійною і стриманою. Алькою із сталевими нервами, майбутнім пілотом на великих швидкостях.
Дівчина удала перед собою, що то не вона, а хтось зовсім інший шепнув: “Ох, Йоне”, відступила ще на один крок і дуже уважно оглянула двері.
— Від кого ти застерігаєш, “Розвіднику”? — спитала вона.
Тиша. Темне нутро батареї мовчало. То була наче невисловлена погроза, німе застереження.
— Від кого ти застерігаєш? — ще раз спитала Алька.
Але й цього разу не отримала відповіді. І, не міркуючи довше, вона побігла назад, до стартової вежі.
Дорогою Алька навмисне уникала місць, де могли бути які-небудь автомати й механізми “Розвідника”. Тож вона перестрибнула рухому стежку, обминула квадрат швидкісного ліфта і, замість перебігти через маленький, хиткий місток, переплигнула вузенький потічок, що трохи далі розливався у невеликий ставок.
Нарешті дівчина знов опинилася біля вежі. Тут вона стала, уважно озирнулася довкола. І раптом, хоч їй ніщо не загрожувало, з цілком спокійним обличчям, але голосом, що аж тремтів з жаху, закричала:
— Рятуйте! — і ще раз: — Рятуйте!
Відповіді вона й не сподівалася, бо відразу ж кинулась бігти далі навколо вежі, знову до головної брами. Мчала вона скільки було сили.
Коло вежі, звідки приблизно через півгодини вона і Йон мали вилетіти космольотом, дівчину охопила тривога.
“Приблизно через півгодини? — міркувала, біжучи, Алька. — Яке це має значення? Ніякого, коли треба діяти з точністю до одної десятої і одної сотої секунди”.
Дівчина саме добігла до широкої алеї, що вела до брами стартової вежі. Тут вона стала як укопана: брама була зачинена.
І аж тепер обличчя Альчине набрало такого виразу, який повинно було мати, коли вона кричала “Рятуйте!”. Проте вона ані зойкнула. Ту хвилю кричати не мало ніякого сенсу.
Взагалі ніщо не мало сенсу. Вперше в житті дівчина подумала: “Все це не має аніякісінького сенсу. Немає і ніколи не мало”.
Вперше в житті її огорнуло почуття цілковитої байдужості до всього, що люди створили собі на користь.
Ось найкращий штучний супутник усіх часів, наймайстерніше спроектована механопланета, славетний над славетними, найвідважніший “Розвідник” обернувся раптово в пастку. В пастку на трьох безпорадних, відокремлених одне від одного і залишених самих на себе дітей.