Називай мене Мері...

— Наш Андрій Анатолійович — перфомансист, як усі митці, — вставила Яна.

— Просто маю смак. Художній. Принаймні, хочеться в це вірити.

— Будинок збудував ваш тато...

— Яночко, не починай стару пісню. Мій батько сам оцього всього спорудити не міг. Він не будівельник, навіть не архітектор. І потім, я йому в очі постійно кажу — недогледів, тому з землі стирчить отаке одоробло. Мені соромно інколи перед людьми, які приходять сюди, в галерею.

— Місце зручне. Центр.

Віра сказала, аби не мовчати. Згадала — люди з психічними відхиленнями або мовчазні, або, навпаки, аж надто балакучі. Їх несе з будь-якого приводу, як не знаходять слухачів — говорять самі до себе. Причому дуже гладенько, кучеряво, мовби брали уроки ораторської майстерності.

Андрій Верига справді привертав увагу.

Навіть якщо схочеш подумати про нього погано — не зможеш.

Вочевидь, це й називається харизмою.

— Батько дав мені один із поверхів під арт-центр. На вибір. Я кажу — на відкуп, — він гмукнув. — Тільки не повівся на таке, щоб ви розуміли. Вибив оце місце, а за планом тут мусив бути якийсь конференц-зал чи щось подібне. Хто спеціально шукатиме мистецтво на сьомому чи шістнадцятому поверсі? Ви б шукали там, Віро? Скажіть — шукали б?

— Ні. Ліньки.

— О! Яночко, чуєш? Хіба я не казав тобі сто разів: люди — створіння ліниві. Присутні не виняток, я взагалі не люблю зайвих рухів. Але якщо галерея на першому поверсі, якщо ви заходите й відразу бачите її, якщо двері гостинно відкриті для всіх і не треба платити за вхід... Одне слово, самі бачите: тут нема залу для різних там конференцій, нудних засідань тощо. Все просто й вишукано. Згодні?

— Приголомшує, — кивком голови Віра вказала на композицію в глибині зали.

— А! — він теж майнув по ній поглядом. — То вас це шокувало чи вразило?

— Мене спершу шокувало, — знову втрутилася Яна. — Коли автор пояснив, шок минув. Тепер можу дивитися на це спокійно.

— Ну то прошу, пояснюйте й мені.

Вона рушила вперед, пересилюючи себе й наближаючись до фотографій, які бачила раніше тільки в матеріалах справи.

Чотири трупи.

Яна лишилася, бо, вочевидь, слухала пояснення не вперше й навіть не вдесяте. Вмостилася за журнальним столиком біля входу, заглибилася в ноутбук. Андрій Верига ступав за Вірою. Рухався тихо, ніби скрадався, й вона, попри чималу практику роботи з різноманітними лиходіями, відчула мороз поза шкірою, згори вниз по хребту до кібчика.

— Як ви сюди потрапили? — запитав раптом.

Тепер уже Віра справді здригнулася й в останній момент напружилася, аби прикрити страх розгубленістю. Не хотілося вірити, що Верига-молодший отак легко викрив її та її дійсні наміри.

— Через двері, — відповіла. — Легко і просто. Ви щойно сказали — самі хотіли, щоб так було.

— Не зрозуміли мене. Або швидше я нечітко висловився. Кострубато, даруйте. Мається на увазі, ви навмисне прийшли сюди, — знову обвів приміщення, — чи зайшли в центр у своїх справах і зацікавилися раптом написом? Бо наша назва викликала у вас потрібні асоціації.

— Потрібні — це які? Не зовсім розумію.

— Ви схожі на жінку, яка знається на мистецтві.

— Дякую. Хочеться вірити.

— «Блоу ап». Назва. Нічого не нагадує?

— Здається, у перекладі з англійської — збільшення знімку чи щось таке.

— Фотозбільшення. Мій метод, — тепер Андрій кивнув на свій витвір. — А ще — так називається знаменитий фільм Антоніоні.

— Так, звісно, тільки тепер згадалось, — Віра ніколи не бачила цього фільму. — Дійсно, кіно сильне і стильне.

— Фотограф знаходив істину, постійно збільшуючи свій знімок, — добре, що Веригу знов понесло. — Йому відкривається те, чого раніше, навіть озброєним оком, бачити не міг. Взагалі, це моя перша така спроба. Дебют, якщо хочете.

— Ви виставляєте в галереї лише свої роботи?

— Вірочко, творчі люди — нарциси, це факт. Але я з цим борюся. «Blowup» — простір, відкритий для всіх. Будь-які експерименти вітаються. Не повірите, нам три роки, і за цей час я виставляв тут свої скромні роботи лише двічі.

— Читала про цю галерею в інтернеті. Випадково знайшла, пішла за посиланням. Зацікавилася. Виявляється, ще не була тут. А так усюди.

— Яна матиме від мене по задниці, — Верига сказав це з посмішкою. — Вона тут менеджер. І про «Blowup» треба дізнаватися не випадково. Художники — народ вразливий. Я не виняток. Хочеться, аби люди чули, знали, приходили й дивилися. Якщо роботи нікому не показувати, вони довго не житимуть. Чули?

— Прошу?

— Ну, книга живе рівно стільки, скільки людей її читає. Фільм живий, поки його переглядають. Музика — поки слухають. Про інші художні роботи теж можна й треба так говорити.

— Так давайте вже про вашу поговоримо.

Побачене не відпускало.

Час переходити до справ.