Чому дзвенять цикади
- Автор: Тиховская Татьяна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:
Оленка писала Сашкові кожного дня. Конверти обирала «авіа», аби швидше домчали до коханого. А натомість отримувала непоказні, без марки конверти з печаткою військової частини. І які ж вони були жадані й очікувані!
Якось Оленка принесла до бібліотеки цілий стос листів, аби зачитати найцікавіші новини від Сашка.
Марта Артурівна сказала доброзичливо:
— Навіщо діставати листа? Ти ж їх, мабуть, до останньої літери завчила?
— Та вони ж його рукою написані! То я наче торкаюсь Сашка!
— Зрозуміло. Що то значить: закохані.
Оленка була ладна розмовляти про кохання цілодобово:
— Марта Артурівна! А ви кохали в своєму житті?
— А як же? Звісно, кохала! — Очі старенької бібліотекарки затягнуло мрійливим серпанком.
— Ви чомусь ніколи не розповідали про коханого. Він… загинув на фронті?
— На фронті. Тільки з другого боку фронту.
Оленка пополотніла:
— Невже він… запроданець?
Марта Артурівна журливо відказала:
— Ні, він підпільник. А я була його дружина — спочатку за легендою, а потім закохалися одне в одного. Я ж німкеня, то фашисти мені довіряли. Я в кошику й документи підпільникам носила, і зброю. Косу розпушу, зверху кошика пляшку горілки виставлю — і через піст. Вони горілку хапають. «Шнапс, шнапс!» волають. А далі й не дивляться. Так на пару з чоловіком і боролися проти «нового порядку». Тільки ж ми списків не залишали. Ото ж після війни до таборів потрапили й винні, й невинні.
— То він в таборі помер?
— Ні, його розстріляли фашисти після доносу одного покидька. Був тут один — Федір Громов. Вродливий, гад. Тільки що шрам прямо через ліву брів трохи його псував.
Оленка замислилася:
— Дивно. І мама розказувала про якогось запроданця з понівеченим обличчям. То ви так більше нікого й не покохали?
— Не до того було. Як чоловік загинув, нікому стало підтвердити, що я працювала на підпільників. Ми суворо дотримувалися конспірації: знати тільки одну особу з підпільного ланцюжка. Командний склад міг знати декількох осіб. Отож бо як в 1944-му Миколаїв звільнили, я потрапила на десять років в трудовий табір. Відбула з них дев’ять, а в 1953-му оголосили амністію.
— Шкода. Вибачте, що нагадала.
Марта Артурівна примружилась:
— Облиш. Я ж не намарно в війну попрацювала — задля таких, як ти. А все інше… Відболіло вже. Та й згодом розібралися, реабілітували. Тільки часу не повернеш. Ну, то що ж твій Сашко тобі пише?
Оленка охоче відповіла:
— Пише, а як же! Пише, що потрапив в учбовий загін тихоокеанського флоту. Там готують молодших зв’язківців для кораблів і підводних човнів. Вчиться гарно, відмінник бойової і політичної. А ще йому надали форму. Він мені фотографію вислав. Хочете подивитися? Такий красень!
Оленка почала нишпорити в сумочці. Раптом у неї виник позив блювоти. Вона не стрималась і виблювала на підлогу.
— О, вибачте! — Сказала ніяково. — Що це зі мною? Зараз я все приберу! Зараз!
Прожогом збігала за ганчіркою і почала витирати підлогу.
Та Марта Артурівна вивільнила її руки, взяла обидві долоні у свої і пильно подивилася їй в очі.
— Оленка, ти що, вагітна?
Оленка відповіла невимушено:
— Та ні! Таке скажете.
— Так! — Голос Марти Артурівни став рішучій. — А ну, сідай і розповідай! Було?
Оленка зашарілася:
— Було. Один раз було.
— Коли?
Оленка сказала тепер вже перелякано:
— В серпні. В самому кінці серпня.
— Зрозуміло. Слухай, дитинко. Спочатку ти йдеш у лікарню. Потім їдеш додому і розповідаєш все мамі. А потім — пишеш листа своєму Сашкові.
Оленка відповіла геть спантеличено:
— О, Господи! Та як же я таке напишу в листі? Що він про мене подумає? А раптом це помилка? Ні, хай вже потім.
— То як знаєш. А от в лікарню — якнайшвидше!
Лікарка лише підтвердила здогадку старенької бібліотекарки:
— Строк — чотирнадцять тижнів. Аборт робити запізно.
Оленка відповіла тихо, але твердо:
— Я й не збиралася. Народжуватиму.
— А чого ж так пізно на облік прийшла вставати? Така молодесенька! Мало які ускладнення можуть бути? Ще на дитину вплине. Надалі відвідини до лікаря не пропускайте.
Оленка відповіла серйозно:
— Не пропускатиму. Нізащо не пропускатиму.
Лютий на Далекому Сході не такий лютий, як січень, але мороз все ж таки щипав курсантів за відкриті вуха.