Під скляним ковпаком

Тоді я зрозуміла: хай якими трояндами, цілунками та ресторанними вечерями чоловік обдаровує жінку до весілля, насправді він потай лише й чекає, коли нарешті відлунають весільні дзвони і жінка встелиться йому під ноги, наче отой килимок, кинутий на кухонну підлогу місіс Віллард.

Та й моя мати розповідала: щойно вони з батьком вирушили з Ріно в медовий місяць — до того батько вже був одружений, тож мусив розлучитися, — він сказав їй: «Фух, так набагато краще. Може, припинімо вдавати з себе казна-кого й будемо собою?» — і відтоді моя мати не знала ні хвилини спокою.

Ще я згадала, як Бадді Віллард казав — зловісно й упевнено, як він умів, — що, коли в мене народиться дитина, я почуватимусь інакше й уже не захочу писати вірші. Тоді я почала схилятися до думки, що, певно, так воно й буває: виходиш заміж, народжуєш дітей, і от тобі вже наче мізки промили — усе, ти втрачаєш волю, мов раб у якійсь закритій тоталітарній державі.

Коли я розглядала Константина, наче яскравий камінчик на недосяжно глибокому дні колодязя, він ворухнув повіками, розплющив очі та якусь мить дивився крізь мене, і його погляд був сповнений любові. Я тупо спостерігала, як крихітні жалюзі впізнавання опустилися на його очі, приховавши за собою всю ту каламутну ніжність, і його розширені зіниці заблищали й стали жорсткими, мов лакована шкіра.

Константин сів на ліжку.

— Котра година?

— Третя, — байдуже відповіла я. — Ліпше мені повернутися додому. Зранку на роботу.

— Я вас відвезу.

Коли ми взувалися, сидячи на ліжку спинами одне до одного, під нестерпно бадьорим білим світлом нічної лампи, я відчула, що Константин обернувся до мене.

— У вас завжди таке волосся?

— Яке?

Нічого не відповівши, він простягнув руку, занурив пальці в моє волосся та повільно провів ними від коренів до кінчиків, ніби гребінцем. Мене наче легенько вдарило струмом, і я завмерла. Ще змалечку я обожнювала, коли мене розчісували. Від цього я ставала сонною та вмиротвореною.

— О, звісно, завжди, — сказав Константин. — Ви його щойно помили.

І нахилився, щоб зав’язати шнурки своїх тенісних черевиків.

Через годину я вже лежала у своєму номері й слухала дощ. Він звучав не зовсім по-дощовому, а радше як вода, що тече з крана. Знову озвалася болем моя ліва гомілка, і я полишила надію заснути до сьомої ранку, коли будильник весело заграє щось із доробку Сузи.

Щоразу, коли падав дощ, давній перелом ноги нагадував про себе тупим болем.

Тоді подумалось: я зламала ту ногу через Бадді Вілларда. А потім: ні, я зламала її через себе, я зламала її навмисне, щоб покарати себе за власне дурисвітство.