Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Не менш був шокований наївний світ, коли хтось із журналістів підняв сорбонську дисертацію когось із цих трьох, здається, самого Пол Пота. Бо, зазначимо, що всі ці люди, на відміну від “вождя і учітєля”, отримали свого часу першорядну європейську освіту. Так от там, слово до слова, було описано побудову “нового общєства”, яку було здійснено ними потім. Всі тоді ламали собі голови: чи може Вчена Рада (або Екзаменаційна Комісія) поштивої (бо ж західної!) Сорбонни, — міцно спала, коли все це свого часу доповідалося?
Зазначимо, що пройшли десятки років, поки нещасна країна позбулася, хоч і не остаточно, цієї пошесті — примари комунізму.
Наслідки “Вєлікого Октября” для людства були разючими. Це він відкрив переможний марш диктатур сучасним світом. В Європі, де по “Весні Народів” 1848 утвердилися леґітимні та ліберальні уряди, — після жовтня та диктатури в Росії, — по черзі з’являються Італія Муссоліні (до речі — особистого приятеля В. Лєніна) 1924, Німеччина Гітлера 1933, Еспанія Франко 1939. З’являється невідоме раніше поняття “диктатури особи”, яка перетворює державу на щось на кшталт зграї мавп, де неподільно править свавілля “вождя”. Чи то, бува, не є початок зворотньої еволюції — від Homo sapiens — назад до мавпи?
Бо диктатура особи — то є нечуваний соціальний реґрес. Пряме заперечення соціологічного ідеалу держави, яка функціонує ефективно та стабільно, добре для всіх, — незалежно від того, де та хто саме нею керує, як і хто виконує.
Безперечно, якби не Жовтнева революція, — світова історія пішла би іншим тором; менш кривавим та не таким руйнівним.
Диктатура особи, то є не тільки заперечення соціології, а ще й заперечення здорового глузду. Бо, нема людини, яка розумілася би завжди й на всьому. А тому з диктаторів і роблять штучно ґеніїв, якими вони ніколи не були; та яких, як насправді, — й не буває. Але, то є одна сторона справи, а є ще й друга, значно прикріша — психічно хворі диктатори. Відомий чеський невролог Іван Лєсни, досліджуючи по документах та подіях психічний стан діячів європейської історії (“Звіт про хвороби можних”, Прага, 1989), — нарахував аж двадцять п’ять психічно вражених осіб. Але ж, — то з історії, і то не були ще сучасні диктатори.
Часом історія полишає нам свої документи у несподіваних місцях. Світлини Лєніна в Горках, в останній період життя, створюють жахливе, убивче враження, та можна лише подивуватися експертам, що зробили з цього щось прийнятне, для труни та для мавзолею. Втім, про них і досі промовчують. Але, є досить відомий художній портрет Лєніна, із чи не найвідповідальнішого періоду його діяльності, 1919. Його намалював художник Ніколай Фєшін, який невідомим еміґрував із Росії та став одним з видатніших портретистів світу: йому позували американські президенти. На відвідинах батьківщини, іноземним громадянином, він і намалював портрет “вождя”. Він є досить парадний, але досвідчені лікарі твердять, що з нього можна написати історію хвороби.
Щось, як відомий портрет англійського короля Генрі VIII, пензля великого Ганса Гольбайна…
Лєнін, як це визнано тепер фахівцями (див. статтю білоруського лікара Лева Наваковіча — “Болезнь Ленина: диагноз психиатра” (“Московская медицинская газета”, 18.09.1992) - був людиною божевільною ще перед революцією; принаймні, за 10 років до смерті.
Відомий російський професор В. Бєхтєрєв, що близько запізнався зі Сталіним на його шляху до зеніту влади, — визначив його як параноїка. Хоч цього й не підтверджує Борис Бажанов. Може, це було й перебільшенням,
але… За це Бєхтєрєв був негайно таємно отруєний 1927 цукерками з отрутою, переданими до лікарні невідомо ким. Оскільки він чемно почастував ними й медсестру, жертв сталося більше, ніж передбачалося. Втім, “вождь” і це переблимав. В тому чи іншому ступені, кажуть, були психічно хворими Муссоліні й Гітлер.
Щодо сучасних диктаторів, Муаммара Кадаффі (Лівія), Саддама Хусейна (Ірак) та Слободана Мілошевича (Сербія), то й тут є доволі вагомі свідчення експертів. Як і загальний аналіз поведінки, доступний для кожного.
Цікаво, що диктатура особи найчастіше пов’язується з якоюсь ідеологією тоталітаризму, маскою, якоюсь утопічною псевдотеорією “всєсільним (можна й – всєпобеждающім) учєнієм”. От і виникає ділема, альтернатива: чи то хворий розум вимислює (чи обирає) подібну ідеологію, чи то вона сама стає незалежною від когось формою колективного божевілля? Лев Наваковіч схиляється до останнього, та йому не відмовити в логічності.