Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
24 лютого до міністерства закордонних справ Польщі по згоду на встановлення демаркаційної лінії, «пропонованої союзним урядом Совєтської Росії», офiцiйно звернувся вже «український» радянський лідер Раковський. 6 березня з’явилася нова нота, в якій було висловлено надію на те, що «польський уряд не буде надалі зволікати з відповіддю на мирові пропозиції, з якими до нього звернувся український совєтський уряд, і що переговори увінчаються можливим успіхом».
У відповідь польське керівництво зажадало повного визнання незалежності новопосталих держав на території колишньої Російської імперії, повернення всього майна польської держави в кордонах 1772 р., в т. ч. частки золотого запасу, архівів, бібліотек, творів мистецтва, а також матеріальної компенсації польських втрат часів Першої світової війни, революції та громадянської війни, визнання за Варшавою права вирішувати «долю тих територій, які лежать на захід від кордону 1772 р. згідно з волею їх населення»[719]. Практичний результат напруженого дипломатичного листування — згода обох сторін на проведення офіційних переговорів у Ризі.
Фронти громадянської війни
У цiй ситуацiї державний та полiтичний провiд УНР залишився «поза грою» i мiг лише пасивно спостерiгати за подiями.
Україна була охоплена селянськими повстаннями, війна на її теренах остаточно набула неорганізованого характеру.
Цей його маргінальний стан радикально підсилювався з перебігом подій на головному фронті громадянської війни. 25 січня 1920 р. більшовики захопили головну базу Добровольчої армії та союзників на півдні України — Одесу. Частини УГА, які перебували в районі Бірзула (з 2016 р. — Подільськ) — Балта, визнали владу більшовиків. Частини Дiєвої армiї під командуванням Омеляновича-Павленка, що оперували в районі Ананіїв—Балта, розділившись на окремі загони, намагалися прорватися на Правобережжя.
Червоні і польські війська протистояли одне одному по лінії Ямпіль—Жмеринка—Козятин—Житомир—Коростень.
Частини під командуванням Удовиченка ледве втримували ділянку фронту від Дністра до Нової Ушиці.
На початку травня на фронті утворилася парадоксальна ситуація, яку командувач описав такими словами: «Польські війська натискали на червоних, останні — на армію УНР, а з боку Вапнярки, в її запіллі, наступали червоні частини, що їх спішно було кинуто для ліквідації “петлюрівських” військ»[720].
Зовнішня «політика» УНР
За таких обставин i творилося те, що в УНР називалося зовнiшньою «полiтикою». У цiй царинi панував повний безлад, про будь-якi осмислені та цiлеспрямованi дiї годi й говорити. Упродовж сiчня 1918 — квiтня 1920 р. лiдери націонал-соцiалiстичної УНР уклали базові стратегiчні зовнiшньополiтичні угоди з Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Румунiєю, Радянською Росiєю, Польщею: «полiтика УНР була весь час полiтикою хитання»; «складання договорiв стало нашою хворобою»; дипломати УНР «складали [договори] з ким попало i як попало»; «нi один з договорiв не складено до пуття»; творцi української зовнiшньої полiтики «хворiли на повстанську філософію», «чотири рази продавали своє повстання» i взагалi всю «полiтику провадили по-дитячому»[721].
Опікувалася цією «політикою», провадила її в життя так звана «Закордонна колегія» РНМ під керівництвом Лiвицького. До її складу включили по три представники обох частин «соборної» держави. Головна мета діяльності «колегії», згідно зі спільною ухвалою Директорії та уряду (тобто спільною ухвалою Петлюри і Петлюри), — домогтися визнання «недійсності» польсько-українських угод, що існували на той момент[722]. Українці повинні були розпочати переговори лише після обіцянки поляків підтримати УНР у боротьбі проти Денікіна. «В найтяжчій ситуації» українській делегації наказано «йти на втрату Холмщини та Підляшшя й то умовно, до скликання українського парламенту, який має остаточно вирішити цю справу», а також «не погоджуватися на віддання полякам Галичини, оскільки це питання повинна вирішити Паризька мирна конференція»[723]. Очевидно, така позиція для польської сторони була абсолютно неприйнятною, переговори були приречені ще до початку.