Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Четверті переконані: варшавська угода є не чим іншим, як «здобутком вітчизняної дипломатії»[731]. Прихильники п’ятого погляду доводять: Варшавська угода — це, власне, «угода на особистих засадах, яка з часом мала призвести до дистанціювання між державами». Згідно з цією концепцією Петлюра розглядав угоду «як усвідомлену необхідність та засіб для досягнення великої ідеї — незалежності та державності України». І далі, не переводячи дихання: «щоправда, договір створював для уряду УНР обмежені можливості у справі державного будівництва та саморозвитку». Остаточний висновок тут такий: «У підсумку, україно-польський союз був позбавлений підґрунтя конструктивізму та прагматизму» та й взагалі — «визначальним чинником майбутньої долі України мав стати не Варшавський договір, а наслідки війни з Радянською Росією»[732].

Точка зору самого Голови Директорiї та Головного отамана була сформульована в таких висловах: «актом 22 квітня цього року уряди польської Речі Посполитої і Української Народньої Республіки заключили історичну умову для боротьби проти споконвічного ворога обох держав, який прибравшись у крайню форму руйнуючої демагогії має тенденцію повалити самостійність обох Республік і нанести великий удар давнім їх вольностям». У зв’язку з підписанням угоди Петлюра звернувся до свого варшавського кореспондента — Пілсудського — з пропозицією «негайного полагодження справ», до яких Головний отаман відносив: амнiстію всім учасникам визвольних змагань, які перебували в польському ув’язненні; «вільний вступ всіх боєздатних галичан до союзних армій»; допущення представників українського населення до «одповідальної участи в житті краю»; початку переговорів польського уряду з представниками українського населення в Східній Галичині[733].