Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Терором від початку займалася “лєнінская ЧК” (“Чрезвичайная Комісія”), що послідовно перевтілювалася потім у низку подібних же злочинних орґанізацій — НКВД, МҐБ, КҐБ тощо. Її ідеологію можна знайти у Н. Бухаріна, якого за горбачовських часів намагалися були віднести чи не на щабель невинно постраждалого героя революції. Послухаємо його (“Экономика переходного периода”, 1920):
Розстріли є однією з форм становлення комуністичного суспільства.
Просто і ясно, чи не так? Тільки от, нічого собі “суспільство”. Та, хіба ж тільки вони, самі розстріли…
Розстрілам незмінно передували бестіальні тортури. З людей знімали скальпи, їм виколювали очі; часом відрізували все, що тільки можна було відрізати…
Щодо цих звірств, то це у них — більшовиків, було мало не генетичне, бо С. Мільгунов на с.65 своєї книги “Красный террор” (Москва, 1990), — наводить цікаве спостереження. Коли голова ВЧК Я. Петерс у своїх підвалах особисто стріляв людей, його соплявий вилупок таскався за ним та канючив: “Папа, дай я…” Не дарма ж вірний більшовик Г. Зінов’єв, якого пізніше прищучить найвірніший більшовик — “вєлікій Сталін”, — не міг стримати тоді свого захоплення та сказав: “Чрезвычайная Комиссия — краса и гордость коммунистической партии”.
Особливо лютувала російська ЧК, звичайно, в Україні: Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Криму… Діяла проти тих, хто у російських очах завжди був ворогом № 1. Все це є зібране, задокументоване та описане. Незнищенне.
Добре відомо, що більшовикам на чолі з Лєніним вдалося тоді, тільки з 1918 по 1924, — поменшити “рєволюціонную Россію” десь більше як на 15 мільйонів людей. З них було десь 2 чи більше млн. тих, кому пощастило унести ноги — еміґранти, біженці. Чи не два мільйони знищили, з обох боків, у громадянській війні — “Прєвратім войну імпєріалістічєскую — в войну гражданскую!” (пам’ятаєте? — значить — планувалася!). Решта, а то вже завідомо добрий десяток мільйонів, — то вже робота “славной лєнінской ЧК”. Закатовані та розстріляні. А ще — виморені коротким штучним голодом 1921 селяни Поволжя (тобто, переважно не росіяни) та України. Це стало, так би мовити, ґенеральною репетицією того, ґенерального голодомору у 1933, яким буде виморено Україну. Щоби створити в ній отой “русскій пєрєвєс”, про який з гордістю напише потім новітній російський пророк, ідеолог постбільшовицького російського імперіалізму А. Солжєніцин (“Как нам обустроить Россию?, Москва, 1990). Тоді подібне його “людоустройство” тільки- но розпочиналось.
Але, що ж це все врешті було? — невже, продумана політика? Чи, може просто, як то у них кажуть (та — ні у кого більше) - “лєс рубят — щєпкі лєтят”? Та ні, бо ми вже наводили свідчення, та не кого–небудь, а “вєрного лєнінца” Н. Бухаріна. Який потім буде знищений ще вірнішим лєнінцім…
Якщо ж звернемося до людини, авторитет якої був на той час незаперечним (а у декого — й досі) - В.І. Лєніна, то… То хутко переконаємося, що чи не найчастіше вживане ним тоді слово було, мабуть, — “расстрєлять!” Великою і розлеглою вона є, розстрільна лєнініана, хоч ніхто, на жаль, її здається не збирав. “Расшіріть прімєнєніє расстрєла!”, “… буду арєстовивать і добіваться расстрєла”, “… нє только арєсти, но і расстрєли”, “провєсти бєспощадний массовий террор…” і т. д., і т. п. Згідно з його особистим наказом можна було розстрілювати навіть червоноармійців; за, скажімо, неохайний вигляд. Розстрілювати кого завгодно: старих, дітей, жінок з немовлятами… Це з тих пір, мабуть, іде сакраментальне звинувачення усіх інших (“хто нє с намі“), у звірячих жорстокостях саме до них: “дєтєй, старіков і бєрємєнних женщін”. На все це потрібні були численні виконавці. Таких не бракувало ніколи, бо це ж — Росія. і вже це показує, що більшовицька верхівка ще тоді добре давала собі раду з професійною злочинністю, знаходила з нею спільну мову.
Отже, не майте жодного сумніву. То була саме вона й тільки вона, продумана політика, лєнінський принцип. Так розпочинало свій шлях у майбутнє «общество соціальной справєдлівості».
Очевидна маніакальність цього суб’єкта простежується не лише у його нестриманій кровожерності, але й часом у місцях цілком несподіваних. От що пише В.І. Лєнін — Г. М. Кржижановському (росіяни й досі не знають, що “р” перед “ж” не вимовляється, писати треба Кжижановські) у грудні 1920: