Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Коли ж думаєш iти?
– Сьогоднi вночi.
– А Крупяк тiкає?
– Нi.
– Вiн же теж… головорiз, ще який. Чого ж тодi не йде в пiдпiлля? Це, сину, якась нова гра у пiжмурки.
– Напевно так.
– Може б до нього пiшов?
– Боюся.
– Крупяка боїшся?
– Його ж. А що коли ця гра в пiжмурки комусь потрiбна на якийсь час? Тодi Крупяк видасть мене i не охне. Все вислужується, i злий, як пес скажений, лютує, що вище начальника полiцiї не пiдскочив… Треба спочатку рознюхати, що й до чого.
До болю не хотiлося кидати затишного кутка Навiть уже в думцi пожалiв, що не зашився спочатку вiйни, мов короїд, у дерево. Але перед очима вставали нiмi закатованi люди, i вiн мимоволi потягнувся до нiмецької зброї, немовби в нiй знайшов захист од видiння.
«Тьфу! – яким тендiтним став. Напевно, про всякi там нерви не брешуть лiкарi».
– Ти менi з оружiєм не шуткуй! Теж цяцьку знайшов! – –вiдступив у сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло.
Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився:
– Страшно умирати?
– Коли б мав три голови, не страшно було б.
– То тiльки змiї бувають триголовими, – кинув, аби що-будь сказати.
Але цi слова пересмикнули Варчука i породили глуху неприязнь до сина. Бо не раз доводилось Сафроновi чути, що люди обзивали його цим прiзвиськом.
«Дарма, хай що хочуть кажуть, аби вiн пожив у свою волю. Бiльше менi нiчого не треба на свiтi. Пiсля мене хай сама земля догори перекинеться».
Холодної ночi добрався молодий Варчук до неспокiйного голого лiсу i чомусь полегшено зiтхнув, коли увiйшов у Куций яр. Навколо горбатились тiнi, i Карпо, сам того не помiчаючи, також згорбився, шукаючи очима тiнi з нацiоналiстичного «провода».
Ось i той шлях, вiд якого розсохою кинулися врозтiч двi вузькi, притрушенi листом дороги. Цей сухий лист тепер шумiв, як водопад, жаринами опiкав ноги, i Карпо старався стати на тi латочки оголеної землi, якi не перехитували на собi жодного живого слiду.
Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з шиї автомат, стрибнув пiд захист дерева.
На дорозi чiткiше окреслилися двi постатi в нiмецькiй формi. «Засiдка, – майнула думка. – Я вам засяду», – люто притулив автомата до плеча. Але зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвiту свої ж братчики знайдуть i, як соняшниковi, голову скрутять.
Безшумно, зiщулившись, метнувся назад, i в цей час, мов насмiшка, пролунали хрипкi слова:
– Слава Українi, героям слава!
Карпо мимоволi пiдтягнувся i, пригинаючись, заклешняв на дорогу.
Назустрiч йому в супроводi охоронника йшов сам заступник окружного провiдника. На ньому була нiмецька шинеля синього кольору, високi нiмецькi чоботи i есесiвський кашкет.
«Хоч би хвалену мазепинку з вилами 12 надiв». – Виструнчившись, допитливо оглядав огрядну постать. I раптом повеселiшав: «Значить, то тiльки гра у сварку»…
Все було так, як i думав вiн.
На другий день, тiльки почало свiтати, Сафрон Варчук запрiг вороних i, вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жiнка, понiс поперед себе до брички дiжку з медом. Одначе не встерiгся: тiльки вхопився за залiзне бильце, як з порогу непривiтно обiзвалася Горпина:
– Куди ж ти мед повiз? Знову пиячити? Розпаскудився гiрше всякого…
– Цить! Не твоє бабське дiло! Бо я тобi так розпаскуджусь, аби до вечора вижила! – страшно завертiв очима i стьобнув конi батогом. «Iч, проклята баба, все тобi до крихiтки побачить. I видумав бог таке вiдьомське зiлля. Тьфу!» – скосив очима i похапцем, наче кидаючи хлiб до рота, перехрестився.
Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату.
– Раненько ти, Сафроне, притаскався, – здивувався пасiчник.
– Якого ти менi меду всучив? – не привiтавшись, зупинився посеред хати з дiжею, неначе весiльний староста з хлiбом.
– Як якого? – обурився старий пасiчник. – Самого справжнього. Липового.
– Липового? А моя баба чогось розбалакалася, що всяким бур'яном смердить.
– Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медовi?
– Та баби вони такi, – примирливо погодився. – То щоб не було гризнi вдома – перемiни його. Знаєш, баба – бабою. Хiба з ними кашi навариш? Упнеться тобi, як норовиста коняка – нi тпру, нi но.
– Ет, морочиш тiльки голову…
Коли Марко Григорович унiс нову дiжку крупкуватого меду, Варчук допитливо подивився на нього. Але обличчя у того було заклопотане, руки не тремтiли, i на душi Сафрона трохи вiдлягло.
– Ану, покуштуй, який вiн!
– Перший сорт, – з ножа з'їв грудочку пасiчник, i Сафрон зовсiм прояснився, лаючи себе за дурнi сумнiви.