Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
I за тими словами, не удавано нiжними, а солонуватими, перемежованими i згадками, i жартами, i просто, здавалось би, дрiбницями в таких випадках, криється справжня дружба, любов.
Добре i щиро смiється Тур, як давним-давно не смiялось. Марко Григорович дiстає лiтр самогонки, хвалить:
– Чорти б його батька вхопили. Таку iз слив женуть самогонку, що нащо вже я чоловiк не питущий, а набираюсь, як чiп. Дмитре Тимофiйовичу, тобi на покутi сiдати…
– Чому ж менi?
– Не за чин, а за роботу.
– Тодi Тура садовiть.
– Обох. Ви ж у нас отецькi дiти! Це саме головне.
– Оце коли б побiльше таких дiтей, то не переводився б свiжий фашист у пеклi, – обзивається Пантелiй Жолудь.
«Он якi вони, народнi месники», – з захопленням i заздрiстю оглядає Тура, Горицвiта i Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радiсне, значуще, але, як i здебiльшого буває в таких випадках, не знаходиться потрiбне слово, а те, що крутиться в головi, здається дрiбним i неповноцiнним.
– На радiсть нам, на погибель ворогам i всiм сучим синам, що роблять горе нам! – пiдiймає першу чарку Марко Григорович.
«Нема сюди Варивона. Вiн i випив би, i наговорив би, i дiла – гори перевернув би», – згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного звуку знадвору, хоч i стоїть там на вартi Федiр Черевик.
– Дмитре Тимофiйовичу, приймай його, – любовно киває Тур головою на Созiнова, – начальником штабу. От побачиш, i мiсяця не пройде, а вiн тебе своїми паперами викурить iз теплої землянки на мороз.
– I мене приймайте, – пiдводиться Соломiя з-за столу.
– Навiть пару днiв не погостивши? – хитає головою Марко Григорович.
– Не до гостювання тепер. Приймете?
– У нас нема пасiки, – хоче вiджартуватися Дмитро.
– Я серйозно кажу, Дмитре Тимофiйовичу.
– Серйозно? Ми поки що жiнок у свiй загон не приймаємо.
– Чому? – натягується голос у дiвчини.
– Чому? Де ж з вами дiнешся? Живемо в однiй землянцi…
– Дмитро Тимофiйович хоче запорозькi звичаї встановити у загонi… Справдi, ми жiнок поки не приймаємо, а дiвчат можемо, – Тур непомiтно киває Дмитровi.
– Так, значить, приймете мене? – насiдає Соломiя.
– А ти ж хiба незамужня? – перебiльшено дивується Дмитро. – Ну, що ж, тодi нiчого не зробиш – доведеться прийняти. Тiльки не думай, що тобi з медом буде. Помiркуй краще, – i знову косує на Тура, чи не смiється той.
Але Тур, незвично почервонiлий i радiсний, гаряче розмовляє зi своїм другом.
Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра i Соломiї. Коли ж усе пiшло на лад, вiн непомiтно вийшов з-за столу i попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасiчником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вiкторiвни Кушнiр.
– Головиха прийшла до нас. I не пустив би, так начальство, – наче розгублено повiдомив Марко Григорович i розвiв руками: що ж, мовляв, зробиш з такими людьми.
– Ольго Вiкторiвно! – Горицвiт рвучко пiдвiвся з-за столу i пiшов назустрiч молодицi.
– Дмитре Тимофiйовичу, рiдний… – мiцною рукою здоровкається з командиром i зупиняється серед хати, по-дiвочому струнка, з гордовито пiднесеною головою, а виразнi заволоженi очi з захопленням слiдкують за кожним порухом мужньої постатi. – Чогось i в снах i наяву бачила тебе тiльки партизаном. Завжди вiрила тобi, як своїй дитинi, як серцевi своєму… Що ж, Дмитре Тимофiйовичу, була я в твоїй бригадi, а тепер приймай до свого загону.
– Дмитро Тимофiйович жiнок не приймає, – весело обiзвалася з-за столу Соломiя.
– Як не приймає? – нахмурилась Ольга Вiкторiвна. – Жартуєш, дiвчино.
– Звiсно, жартує, – спiдлоба глянув на Соломiю. – Чого розходилась? Що ми, Ольги Вiкторiвни не знаємо?
– Та знаємо, – покiрно нахилила голову Соломiя i знову приснула. – Але ж у вас тiльки одна землянка…
– Одна? – дивується Ольга Вiкторiвна. – То треба зараз же ще будувати. А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворiє?!
– Чуєш, як правильно сказано? – звертається Дмитро до Соломiї.
– Та чую. Але чи має Ольга Вiкторiвна зброю? В хатi заряснiли усмiшки.
Дмитро хотiв гримнути на Соломiю, але Ольга Вiкторiвна, метнувшись у ванькир, принесла звiдти горбатого нiмецького автомата.
– Хiба ж не видно, кого приймаємо? – задоволене промовив Дмитро i почав оглядати зброю.
XLIV
Похитуючись, Барчук увiйшов до хати i зразу ж зупинив погляд на припухлому вiд слiз обличчi Горпини.
– Ти чого розрюмсалась? – кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи хвилястi вуса.
– Карпо покидає нас.