Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
«Хлопець, видать, путящий», – вирiшив Дмитро.
Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В просторiй, оббитiй перкалем землянцi лежала I дiвчина з Лисогiрки. Снотворне заспокоїло її, пом'якшило на обличчi риси болю, тiльки рудi плями на свiжому бинтовi говорили про страшне калiцтво.
– Як здоров'я її? – тихо запитав, присiвши на березовий обземок.
– Житиме дiвчина, – хмуро вiдповiв Рунов. – Тiльки назавжди скалiчили людолови таку красу. – Поправив гнiт у приплющенiй гiльзi; яснiше освiтилася землянка, загойдалися тiнi i знову заховалися по закутках.
Тiльки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дiвчини було такого дивовижного рисунка, що вiд нього не можна було вiдвести погляду. Чомусь аж очi заплющив.
Посидiли, помовчали, кожен думаючи про своє.
I неждано нiжний рум'янець, як легка тiнь, сколихнувся на щоках пораненої. Ледь помiтна усмiшка ворухнула її перепеченими округлими устами, i в землянку мелодiйно упало незвичне тут слово:
– Мамо…
Потiм, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя дiвчини почало мiнитись, морщитись, мов брижi на водi. З страшним криком: «Мамочко, вас же убили! Навiки убили!» – вона зiрвалася з лiжка, напiвроздягнута й страшна в своєму вiдчаї, калiцтвi й красi. Одночасно з живого ока бризнули сльози, а з рани – кров, густа i повiльна.
Дмитро якось незграбно схопився з обземка i, сутулячись, вибiг надвiр.
«Ще зовсiм дитина… Ще зовсiм дитина. I таке горе…» – як обухом била одноманiтна тяжка думка.
Не роздягаючись, мовчки лiг у командирськiй землянцi i не скоро, не скоро охопив його болючий сон.
Тур, перевiривши й Созiновим патрулiв, пiзно повернувся до себе i довго не лягав спати: готувався до виступу на вiдкритих партзборах. Над ним угорi тривожились вiтри i дерева; льодовим накипом потрiскували гiлки i обтрушували на землю прозорий дзвiн.
I раптом Тур почув схлипування. Сам собi не вiрячи, пройшовся по землянцi, пiдiйшов до широко й незручно розкинутого Горицвiта, застиг на мiсцi.
Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрiшнiм болем. Комiсар аж вiдсахнувся: важкi повiки Дмитра трiпотiли, пiддавалися вгору i розбухали, аж поки на вiях не застигли сльози. «I хто б мiг подумати?.. Що так пiдкосило його? Цей тiльки у снi може заплакати».
Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече. Той зразу ж прокинувся, пiдвiвся, хапаючися рукою за зброю, другою механiчно протер очi i, не вiдчуваючи вологостi на долонi, полегшено промовив до Тура:
– Що, Саво, нове дiло чекає?
– Та… хотiв порадитися з тобою.
– От i добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився… Все дiти з пам'ятi не виходять…
– Свої?
– Та нi. Людськi… I свої теж За них, Туре, так повиннi фашистський корiнь чавити, щоб нiде гадючої ворсинки i на розплiд не залишилося… Ти даремне дорiкнув менi за той тол на шиї в начальника СД. Пiди до Рунова – побачиш, як нашi дiти кров'ю плачуть.
Обличчя в Дмитра зараз було таким рiшучим, упертим, що Тур завагався, чи справдi вiн бачив сльози на очах командира.
XLVI
За нiч у таборi замерзло п'ятдесят два червоноармiйцi. Зондеркоманда старанно пороздягала i пороззувала трупи. З кого взуття не скидалося – полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелi. Незабаром пiд'їхала пiдвода i задубiлi одерев'янiло загупали по деренчливих дошках полудрабкiв. Коненята, помахуючи пiдв'язаними хвостами, поволi потюпали повз колючу огорожу до долини смертi:
«Не втечеш, так сам, значить, не сьогоднi – завтра витягнеш ноги», – тоскно i злiсно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама дружина не пiзнала б свого чоловiка у цiй схудлiй, бородатiй, з глибоко запалими очима постатi
Пробираючись на схiд, двiчi попадав у концентрацiйнi табори i двiчi втiкав, та не везло в життi – недалеко вiд фронту втретє пiймали.
– Iще одна затримка, – невесело обiзвався до свого товариша по бiдi, сержанта Мамедова Алi-Ага Огли.
Замерз бiдолаха. Опух з голоду, ноги стали неначе колоди, обличчя набрякло. I коли позавчора помiчник коменданта табору оберштурмфюрер Райхард Шульц ударив нагаєм по щоцi, Варивон iз жахом помiтив, що з рани потекла не кров, а вода. I щока сержанта почала стухати, обвисати пожмаканою ганчiркою, що потворно пiдкреслювала другу, значно бiльшу половину обличчя.
За останнiй час стiльки довелося побачити, пережити, що сама дiйснiсть почала здаватися жахливим сном. Хiба мiг колись Варивон, слухаючи в далекому дитинствi страхiтливi казки про лиходiїв, чортiв, вiдьом, подумати, що цi страхiття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи мiг подумати, що бiлокура вiдьма, дружина коменданта табору унтерштурмфюрера Вiльке Вiльгауза, на свої iменини, смiючись, застрелить трьох червоноармiйцiв? Хiба мiг подумати, що оцей зарослий лiщиною яр, так спокiйно присипаний тепер чистим снiжком, пiдiйме своє дно врiвень з окрайцями, бо тисячi трупiв знайшли тут останнiй притулок ..