Велика рiдня

– А тут ще й зима на носi. Пiдморозить болота, оголить нас.

Обходячи лiси, вибираючи найзручнiше мiсце для кругової оборони, вони з подивом побачили, як несподiвано осiнь зустрiлася з зимою.

Вiтер повернув зi сходу. Раптово потемнiло, i невидимий мiрошник сипнув таким лапатим снiгом, що чорнотiла земля за кiлька хвилин одягнула .бiлу сорочку, немовби готуючись до лихої години. Потiм потеплiло, закапало з дерев i з iмли виглянув жовтий диск сонця, кутаючись у блiде хутро. Зблизу, на вiдсоннi, рожевiли хвилястi тумани, мов спiнене вино; далi – голубiли, сизiли, а в затiнку чорнiли, як нiч. Пополуднi сонце знову зникло, i всi лiси i небо потонули в червоному тривожному мороку. I цей густий кривавий туман, який колись би порадував око Дмитра, тепер болюче стиснув його серце: вiн ще раз нагадав про те горе i страхiття, що налягло над всiєю землею.

– Товаришу командире! – з червоного мороку вiн чує голос Пантелiя Жолудя i в душi осмiхається, як осмiхаються зверхньою усмiшкою батьки, дивлячись на своїх любимих дiтей, добре розумiючи їхнi прекраснi риси i хиби.

Розводячи туман, у просiцi з'являється високий кремезний партизан з жiночою постаттю на руках. Не доходячи до них, спустив простоволосу дiвчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об дерево. Пантелiй пiдтримав її.

Дмитро скаменiв, дивлячись широко розплющеними очима на смертельно блiде обличчя, покрите напiвзасохлою кров'ю.

Свiжа рана почорнiла i скривавила обличчя дiвчини вiд вуха до перенiсся. А замiсть ока горiла роз'ятрена яма.

– Звiдки ти, дiвчино?

– З Лисогiрки, – опустилась i сiла бiля дерева на землю.

Краплина сукровицi скотилась iз ока i зiрчастим кружечком розiйшлася на нiздрюватiм снiгу.

– Неси її, Пантелiю, до фельдшера.

– Нi, – подивилась єдиним округлим i глибоко запалим оком на командира. – Я розкажу вам…

– Не треба, дiвчино. Потiм розкажеш.

– Тiльки зараз! – Тихим, але на диво твердим голосом

почала розповiдати:

– Вчора з гебiта приїхав прочiсувати село начальник СД iз своїм загоном… Що вони робили! Що вони тiльки робили! – закрила обличчя червоними руками. – Цiлий день роздягнуту протримали на дощi i холодi… Косами закрила вуха, щоб не застудити… А увечерi почали нас убивати… Зав'яжуть позаду руки вузлом, до шиї прив'яжуть брусок толу, пiдпалять бiкфордiв шнур, – i на шматки розлiтається людина, Плачемо, трусимось ми, а нiмцi й начальник смiються. Сам сатана таким смiхом, певно, не смiявся… Над нами, дiвчатами i жiнками, змилостивились: не розривали, а повели розстрiлювати в яр. Обступили нас охоронцi, iдуть з лiхтарями, останню путь освiтлюють. Пiдiйшли ми до яру, а вiн iще стогне. Глянула я: земля мокра вiд кровi. Посковзнулась, i в цей час ударили пострiли. Ще пам'ятаю, впала в калюжу кровi, схопилась за око. Бiля мене так страшно закричала дитина: «Мамо! Мамочка!» Вилiзла на спину матерi, шукала обличчя i не знаходила, бо чийсь труп прикрив його… Як воно, бiдне, жити хотiло. Дали по нiй чергу – i осiла дитина… Знепритомнiла я… Земля була дуже холодною – от i прийшла до пам'ятi. Кругом вже нiкого. Нi брязкоту зброї, нi стогону, нi плачу… Тiльки щось знизу пiд трупами ворушилось та поверх матерi, як жива, сидiла дитина. Вибралась я з яру, вся в чужiй i в своїй кровi. А як добралась до вас, вже добре й не знаю… Сьогоднi мають «прочищати» Костянтинiвку. Коли можете – врятуйте людей… – i похилилась обличчям у снiг… Пантелiй Жолудь понiс її до табору. – Товаришу командире! – прибiг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. – Якогось пiдозрiлого молочаря перепинили. Каже, до нас приїхав, а до молока навiть не пiдпускає. Чи то скупiсть, чи пiдступ? Коли з одного боку подумати – може хитрує дядько, а коли передумати – може дядько фашистiв обхитрив i вдарив до нас з кiньми, возом та безалкогольними напоями.