Велика рiдня

– Партизани, значить?

– Авжеж, не нiмцi.

– Чорти його батька знають, що робиться на свiтi. Не можуть з купкою головорiзiв ради дати! Одна розпуста тiльки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним i досi панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких мiсцях. Коли б ото менi повна власть, я скоро дав би раду усяким таким…

– Пiшла писать губернiя! – криво посмiхнувся Карпо. – к у вас первак? Вип'ємо, чи що, на дорогу?

– Щось недобре надумався робити.

– Та наше дiло таке: побiгав за возом, побiжиш i за саньми. А не побiжиш – голову, як курчатi, скрутять. – Повiсив автомат на стiнi i сiв бiля дружини. Погладив куцими пальцями бiляве волосся Данилка, i хлопчик перелякано заклiпав очима на батька.

«Син, а батька сторониться», – задумавсь Карпо, вдивляючись у сутiнки, що наливали шибки холодною, прополiсканою вiтрами блакиттю.

За Олену навiть не подумав: усюди хватить такого зiлля – як не Галя, то буде другая. Безпутнi жiнки, падкi на чуже добро i любов, стомлювали його, наповняли все тiло чадною утомою й гулом, спустошували неряснi, але допитливi думки, мiцну пружнiсть i силу, як серп спустошує зiлля.

Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться випитувати, а спiвбесiдник уперто мовчить.

– Що воно в тебе трапилось? – нарештi присунувся ближче до окна Сафрон.

– П'ятки смальцем мажемо, батьку.

– Як? Вiдступає нiмець? – округлились очi у Варчука.

– Нi. Нам наказали у пiдпiлля йти.

– В яке пiдпiлля?

– Сам не доберу, в яке. I що воно, i до чого воно?..

– Смiєшся?

– Еге ж, на кутнi починаю смiятися.

– Що ж у тому пiдпiллi будете робити?

– Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на дiлi чи не iнше вийде. Наше дiло теляче – крутять мозки, як хочуть.

– Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, – тихо попросила Олена.

– Пiзно, жiнко, за господарство братися. Грiхiв плугом не переореш. Доведеться служити менi, як мiдному котелковi з цiєю цяцькою, – хмуро, проте театрально, взяв у руки автомат.

– Да, поганi дiла, – протягнув Сафрон. – Крутися ж, Карпе, щоб на добре викрутити.

– За тим добром, надiйсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий, гуляй, рiж, бий. Прожив день – i те добре. Чорт його знає, не доберу свого начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всiх перехрестях кричали, що нiмець – щастя. А тепер – в пiдпiлля iди.

– А яка ваша полiтика до партизанiв?

– Бити їх.

– Ага! – багатозначно протягнув. – Це добра полiтика.

I з цього «ага» Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Iще трохи – i може догадка стала б оголеною iстиною, але всi цi думки приглушив склянкою самогону: однаково, як плисти. В нього є тiльки один хиткий берег, запаскуджений, брудний, а на другому мiсця нема.

Похрустуючи кiстками, устав iз-за столу. Вогненний чуб упав на лоба, притьмарюючи блиск вицвiлих i спустошених очей.

I дивився вже на сина Сафрон, як на вiдрiзану скибку. I не батькiвська бiль, а острах перед невiдомим ворушився в його душi.