Велика рiдня

– Це я, тату. Соломiя ваша. Ой, таточку!

– Дитино моя! – забилося в сiнях. Вiдчиняються дверi, i вона млiє на батькових грудях, вiдчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.

– Соломiє! Доню! Жива? Здорова? – тягне її до хати i знову цiлує, по-старечому м'якими губами.

– Жива! Здорова! – i сльози зриваються з її очей, як перше зривався пiт з обличчя.

– А я вже тебе, доню, був поховав, як довiдався через Дмитра Тимофiйовича, що фашисти перерiзали шлях. За журбою мiсця не мiг собi знайти.

– Де тепер Дмитро Тимофiйович?.. Ой, таточку, рiдний! Чи скучили так за мною, як я за вами?

– Ще й питає! – I вона вперше бачить сльози на його очах, зморшках, бородi. – А Дмитро Тимофiйович у партизанах. Ранiше був бригадиром, а став командиром, – промовив пошепки, прихиляючись до неї.

– От молодчина! – захоплено вигукує. – I вже що-небудь зробив його загiн?

– Куди твоє дiло! Ворочають свiтом хлопцi, аж земля гуде. Побачишся з ним.

I Соломiя тiльки тепер згадує за Михайла, б'є себе рукою по головi:

– Тату, в нас нiкого нема?

– А хто ж має бути?

– Так ждiть зараз гостя! – i прожогом вибiгає з хати, бiжить до вуликiв i попадає просто в обiйми командира.

– Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хатi!. Пробачте менi. Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала… Голова обертом iде.

«Яка вона хороша!» – Мiцно вбирає у себе медовий повiз, що ллється iз сiней в осiнню нiч. Притримуючи Соломiю за руки, Созiнов тихо ступає на порiг.

Вiд хвилювання дiвчина навiть не помiчає, що її пальцi стискають пальцi командира

– Просимо до хати, – наближається до нього Марко Григорович. – Притомилися, в лiсах блукаючи?

– Не мандрiвка, а бездiяльнiсть притомила, – Михайло обережно i шанобливо здоровкається з пасiчником.

– То для вас знайдеться у нас робота!

– Пасiку стерегти?

– Нi, трутнiв викурювати.

– Щось у вас є на прикметi? – радiсно схоплює натяк.

– Аякже. А поки по невеличкiй i вiдпочивати… Ще крiзь сон вiн чує метушню Соломiї бiля печi, i смiх, i щасливий голос Марка Григоровича.

– Вставай, хлопче, гарячi млинцi їсти, – вiдхиляє половинку дверей старий пасiчник.

– ксть вставати! – широко осмiхається i мружиться вiд сонця, що бризками обмивало шибки. – То коли почнемо трутнiв викурювати?

– Не терпиться?

– Не терпиться.

– Почекай трохи… Деньок який сьогоднi ловкий. Чи не ви його з собою принесли?

– Соломiя вам його приставила.

– А вона може, ~ смiється Марко Григорович. – Вона у мене як веснянка.

Пiсля снiданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломiя повiдомила:

– Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лiсах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловiк.

– Невже? – радiсно подивився на дiвчину.

– Так батько сказав. Пiдемо в партизани?

– I ти пiдеш?

– А як же може бути iнакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? – здивувалась i образилась.

– Нi, трутнiв викурювати, – згадав слова пасiчника, засмiявся.