Нескінченне відлуння

— Сідай, і я відповім на всі твої питання.

— Не вказуй, що мені робити, — Симона гнівно стиснула кулаки — вона більше не відчувала ні страху, ні розгубленості. — Вистачить того, що ти вже накоїв. Мене не цікавиш ні ти, ні твій приятель. Зараз же забирайся з моєї квартири!

Не встигла вона закінчити фразу, як Нікі розмахнувся й ударив її по обличчю тильною стороною долоні. Симона скрикнула і впала на підлогу.

— Не розмовляй зі мною в такому тоні. Просто візьми стілець і сідай. Ну, я чекаю.

Втім дівчина не квапилася зводитися на ноги. Вона почала однією рукою обмацувати розбиту губу, тоді як іншою непомітно підхопила шматок скла від розбитої рамки та стиснула його в долоні. Навіщо, вона й сама не знала. Напевно, внутрішній голос їй підказував, що він може стати в пригоді. Тим паче, що Нікі дістав з кишені мотузку і почав неспішно її розмотувати.

— Мені ще довго чекати? Я втрачаю терпець.

Симона неохоче підвелася з підлоги та сіла на стілець. Чоловік одразу завів її руки за спину і міцно зв'язав їх мотузкою. На щастя, скло він не помітив.

— Сподіваюся, заклеювати рота тобі не доведеться? Ти ж не збираєшся звати на допомогу?

Симона нічого не відповіла і лише з ненавистю подивилася на співрозмовника. Нікі у свою чергу теж взяв стілець та сів навпроти неї. Він більше не посміхався, але його обличчя виглядало задоволеним. Все йшло за планом і це його явно тішило.

— А ти й справді думала, що Алек повернувся? Невже ми з братом настільки схожі?

— Нічого ви не схожі, — пробурмотіла у відповідь Симона. — Алек, на відміну від тебе, не скоював злочинів.

— Це не злочини, це кара. А я — лише кат, що виконує вирок.

— Господи, про що ти говориш? Яка кара? Який вирок? Алек ні за що у світі не заподіяв би нам з Яном шкоду.

— Тут ти маєш рацію — він би не заподіяв. Він просто мовчки терпів вашу зраду! — несподівано зарепетував Нікі та, скочивши на ноги, почав нервово ходити по кімнаті.

Симону вразив цей спалах гніву: напевно, Нікі знав щось таке, чого не знала вона. Нарешті він заспокоївся і знову влаштувався на стільці. Тепер його обличчя виглядало блідим, мов у мерця.

— Але не поспішатимем, все по черзі, — він розстебнув пальто, запустив руку у внутрішню кишеню та дістав звідти коричневий зошит. — Ти знаєш, що це таке?

Симона заперечливо похитала головою.

— Це щоденник Алека, який нам повернули разом з його наплічником. Уявляєш? Брата не знайшли, а його наплічник — запросто. Все як у поганому кіно. Просто луснеш від сміху, — Нікі замовк, вивчаючи обличчя Симони, а потім продовжив: — Так от, коли мені виповнилося дванадцять, я натрапив на щоденник на горищі, де його сховали батьки. В ньому є і про тебе, і про Яна. Хочеш почитаю?

Симона промовчала, їй чомусь стало ніяково. Що такого міг написати Алек, що його брат вирішив піти на холоднокровне вбивство? Причому людей, яких він майже не знав, а лише бачив кілька разів ще в дитинстві. Так, вона розмовляла з Алеком перед сходженням на гору, але нічого особливого він не сказав, хоча і мав засмучений вигляд. Можливо, їм варто було поїхати, а не підійматися без нього, проте вона й гадки не мала, що за свою помилку їм з Яном через десять років доведеться заплатити власними життями.