П'ята Саллі

Джинкс обійшла студію, розглядаючи картини Ноли. Вони її зачіпали. Обличчя людей спричиняли якісь неясні спогади. Коли вона дійшла до дівчинки з розбитим обличчям та порожніми очима, її пересмикнуло. То було наче дивитися на себе у коридорі з дзеркалами. Вона взяла ніж та почала їх різати. Щоразу, коли Тодд підходив, щоб зупинити її, вона штрикала його в бік, але йому завжди щастило відскакувати. Коли Джинкс закінчила, всі картини в студії було знищено — включно з роботами Мейсон.

Тодд облишив спроби зупинити її. Він сидів з краю розкладачки та спостерігав. Коли Джинкс припинила, то підвелася, віддихуючись, посеред кімнати, виснажена та обм’якла.

— Тобі так краще? — спитав він.

— Відвали! — гаркнула вона.

— Ти зігнала багато агресії. Зараз маєш бути досить спокійною, щоб змогти про це поговорити.

— З тобою?

— Чому б і ні?

— Тому що ви всі, мужики, однакові. Завжди думаєте тільки про одне, використовуєте нас і кидаєте, як старі машини на звалище.

— Ноло, це жодним чином не…

— Заткнися! — закричала вона. — Я не хочу тебе слухати. — Вона кинулася на нього з ножем. Тодд ухилився, але Джинкс зачепила його ліве передпліччя, залишивши кривавий поріз. — Отак! — сказала вона. — Такий колір тобі більше пасує. І якщо ти бодай спробуєш мене переслідувати, я довершу це діло.

Джинкс кинула ніж на підлогу та вибігла зі студії, повз жінку з собачим обличчям у забризканих фарбою джинсах, що стояла на сходах біля входу. Джинкс не звернула ніякої уваги, коли та жінка закричала:

— Агов, Ноло, куди ти пішла? Де той твій хлопець?

Періодично зриваючись із ходи на біг, Джинкс йшла до південного боку Вашингтон-сквер-парку, розглядаючи обличчя інших людей. Вона дісталася до дитячого майданчика і зупинилася.

У пісочниці маленький хлопчик дражнив дівчинку. Ще один жорстокий, мерзенний чоловік. Він топтав її «пасочки», а коли дівчинка відсунула його ногу, то потягнув її за волосся. Джинкс підійшла ближче. Хлопчик попрямував до гойдалки.

Вона згадала, як вітчим Саллі, Фред, хапав її за волосся, коли хотів покарати, як він клав її собі на коліна та скидав трусики, щоб відшльопати. Вона згадала, яким жорстким він ставав у ті моменти. Джинкс не надто відчувала біль навіть дитиною, та Фред продовжував, а коли нарешті відпускав її, вся жорсткість кудись зникала, а очі ставали наче скляними. Як очі цього хлопчика зараз. Джинкс потяглася рукою та вхопила його за горло. Почала стискати.

Якась інша дитина крикнула на неї. Джинкс відвернулася, і я змогла вискочити. Я відпустила хлопчика і швидко втекла звідти. Зазвичай я не втручаюся, але вбити дитину? Господи, у мене перед очима так і промайнуло, як ми вп’ятьох проводимо наступну сотню років у одиночній камері.

Я знайшла телефонну будку на Макдуґал-стрит, подзвонила у кабінет Роджера та сказала Меґґі, що Джинкс щойно ледь не вбила маленького хлопчика, тож Роджерові краще щось зробити і якнайшвидше. Він у лікарні, відповіла Меґґі, а потім наказала зустрітися з нею біля входу в травмпункт.