У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
Спрут одразу зчутив відсутність іхтіолога й запитав крізь двері:
“Де другий?”
— Пішов у своїх справах, — відповів Валерій.
Його дратувала докучлива цікавість восьминога.
“Хіба у вас не спільні справи? — знову питав спрут. — Він пішов у печери. Мене чому не взяв?.. Погано…”
— Люди знають, що роблять. Вони не потребують порад, — різко обірвав Валерій.
“Так думають усі люди? — цікавився восьминіг. А за секунду: — Мені можна увійти?”
“Відчепився б ти від мене!” — подумав, але двері відчинив.
Він відчув гострий біль у потилиці, ніби її свердлили, і міг думати тільки про Євга. Чому він затримується? Не скоїлося б чого… Валеріеві було тепер не до восьминогів з їхніми бажаннями та інтересами. Однак мусив пам’ятати про присутність Мудреця і ні на мить не малювати в уяві задумів Євга, особливо тих, що стосувалися “інкубатора”.
“Люди завжди втручаються в чужі справи, начебто це їх власні?” — раптом запитав октопус.
— Що ти маєш на увазі?
“Другий пішов до моїх родичів, а ти невдо-волений, коли я запитую про нього. Він пішов, не чекаючи, доки його покличуть. Він не радився ні зі мною, ні з ними тому, що люди не потребують порад? Так?”
— Але ж люди — це люди. Що б ти не думав про них, вони залишаються такими, якими є. На це треба зважати.
“І восьминоги — це восьминоги”.
— Ти хочеш сказати, що з вами теж треба рахуватись? Але ми так і робимо. Ми не завдаємо вам шкоди, а лише вивчаємо, щоб спілкуватися.
“І ми вас тільки вивчаємо… А ти сердишся… Чому?”
Валерій кинув погляд на годинник. У Євга залишилося кисню на тридцять п’ять, ні, на тридцять чотири хвилини. Що робити?
Виразно почулося:
“Він не прийде”.
— Що з ним сталося? — закричав Валерій.
“Він не прийде. Не чекай. Він не потребував поради. Восьминоги не вороги людям, але в них є свої таємниці. Ми не хочемо, щоб ви знали все. Інакше станете нашими ворогами”.
— Він живий?
“Не знаю. Може, ще живий. Може, ні. Він не прийде”.
Рішення виникло стихійно. Валерій добув з кишені пістолет, з яким тепер не розлучався, наказав восьминогові:
— Відійди!
“А що ти збираєшся робити?”,
— Це не твоє діло! Іди в басейні
“Він теж не послухався. Ти хочеш вирушити за ним?”
Валерій відтягнув назад затвор пістолета. Навмисне уявив, як кулі пронижуть тіло восьминога. Він так само відчував тиск у голові, але тепер уже міг упоратися з ним, бо знав його походження. Щезла невідомість, що посилювала страх. Це було схоже на сеанс гіпнозу, коли піддослідний вирішив не піддаватися, а гіпнотизер нічого не може з ним вдіяти.
“Варто лише зрозуміти причину явища, і ти стаєш сильніший. Розуміння причини дає силу”, — подумав.
Восьминіг простягнув до нього щупальце, але не дістав.
Клацнув запобіжник пістолета.
— Якщо не підеш, я тебе знищу!
Він бачив, як спрут спершу спалахнув райдугою барв, а потім швидко почав біліти, набуваючи кольору стін. Одночасно посилився тиск на мозок, заскреготіло “свердло”, замололи “жорна”. Але Валерій знав, що тепер зможе все те перебороти. Тієї ж миті, коли він приготувався натиснути спусковий гачок, почув:
“Іду”.
Валерій зачинив за спрутом двері на засув І почав лаштуватися в дорогу.
“Не роби дурниць. Не йди без мене, — благав спрут. — Може статися невиправне”.
Валерій не відповів йому.
Треба було повідомити Славка, але часу не залишилося навіть для того, щоб написати записку. Не можна гаяти жодної хвилини. У Євга кисню лишилося на двадцять хвилин…
17
Військовий катер, здіймаючи два сріблясто-білі буруни, підійшов до корабля. Славко й Тукало вийшли на палубу зустрічати гостей, про яких сповістили їм по радіо. Одним був Олег Жербицький, другим — незнайомий чоловік у картатому костюмі. Олег відрекомендував його як слідчого. Аркадій Пилипович (так було звати слідчого) чимось скидався на Тукала — чи то рухами, а чи скупою усмішкою, але на відміну від нього був сухорлявий, вищий зростом. Славко, усміхаючись, спостерігав, як вони знайомилися.
— Ходімо в каюту, треба поговорити, — сказав Жербицький.
— Що-небудь трапилось? — запитав Славко, і в Олега навіть губи невдоволено смикнулися через його легковажність, а Аркадій Пилипович окинув керівника експедиції уважним і осудливим поглядом.
Одначе на Славка це ніяк не подіяло і, тільки-но гості з господарями опинилися в каюті, знову запитав:
— Що-небудь трапилося?
— Вибачте, — сказав Аркадій Пилипович, — але спочатку дайте відповіді на мої питання.