Україна у революційну добу. Рік 1918

Аргументи, які висувала російська сторона, буцімто катеринославські коштовності зараховуються як відшкодування виділених раніше радянській Україні кредитів, М.Скрипник, його колеги вважали безпідставними. Тому відповідальним особам, що супроводжували коштовності з України, було віддано розпорядження припинити їх здачу в банки Москви і під охороною повернути до Таганрога[322]. А у відповідному зверненні до РНК, поряд з неодмінними для такого роду документів дипломатичними атрибутами (завіряннями в повазі, приязні і т. ін.), містився і досить різкий елемент про незмінність позицій щодо повернення зданих коштовностей і про те, що дане прохання не означає «нашого примирення з неприпустимим затягуванням загального повернення Народному Секретаріату всіх евакуйованих коштовностей»[323].

Тоді ж було підготовлено доручення на ім’я члена посольства народного секретаря М.Врублевського «одержати від уряду Російської Федерації коштовності, евакуйовані з України, повністю або частково»[324].

Останній із виявлених документів із порушеного питання датований 6 квітня 1918 р. Це ще одне завернення до уряду Російської Федерації за підписом Голови Народного секретаріату Української радянської республіки і ряду народних секретарів. В ньому сконцентровано сутність колізії, що набрала на той час досить непривабливого вигляду: «Через наступ німецьких військ коштовності, які знаходяться в розпорядженні Народного Секретаріату Української Радянської Республіки, були евакуйовані в різні відділення Державного банку (в Москву, Самару, Саратов, а також у Нижній Новгород і Воронеж). Коштовності ці були евакуйовані з Києва, Полтави, Катеринослава, Харкова та інших міст України. В числі коштовностей знаходяться: кредитні білети, випущені Центральною Радою, казначейські зобов’язання, місцеві торгово-промислові зобов’язання і векселя, кредитні білети і т. д. Здані вони були в Державний банк під самими різними формами: як такі, що перебувають в розпорядженні Народного Секретаріату чи Центр. Вик. Ком., чи окремих рад України, чи навіть просто як евакуйовані з відділень Держ. Банка на Україні.

Через наступні переговори Ради Народних Комісарів з Центральною Радою ці коштовності, що є надбанням трудящих мас України і тимчасово знаходяться на збереженні в Держ. Банку Російської Федерації, можуть стати предметом зазіхань контрреволюційної Ради; тоді як вони потрібні для справи боротьби українських трудящих мас. Зокрема, т. зв. карбованці можуть бути анульовані Центральною Радою, втратити свою цінність.

Через те просимо Раду Народних Комісарів Російської Федерації зробити загальне розпорядження про негайну видачу Народному Секретаріату Радянської Української Республіки коштовностей, евакуйованих з України в Росію»[325].

З відтворюваною ситуацією переплелася подія, яка, з одного боку, висвітлила справжнє ставлення тодішнього наркома у справах національностей, а згодом вищого керівника партії і держави Й.Сталіна до України, її суверенності, її повноважних представників, а з другого, чимало визначила у його майбутніх особистих стосунках з одним із найталановитіших діячів України тих років — М.Скрипником.

4 квітня 1918 р. Голова ЦВК Рад України В.Затонський мав розмову по прямому проводу з Й.Сталіним[326]. Пізніше він намагався доводити, що розмова носила приватний характер і мала на меті просто передати М.Скрипнику, з яким, начебто, не було можливості зв’язатись, найновітнішу інформацію про події в районі Ростова — Таганрога, про настрої партійних, радянських, військових працівників, наміри активізувати спільну боротьбу щодо відсічі австро-німецьким окупантам, плани вдатись з цією метою до низки організаційно-технічних і воєнних заходів[327].

Не виключено, що В.Затонський свідомо використав такий «дипломатичний хід» для зондажу однієї з найвпливовіших посадових осіб в РСФРР (якій у питаннях політики в національних регіонах беззастережно довіряв В.Ленін) щодо обраної лінії поведінки, уже здійснюваних, хоч і не санкціонованих кроків. Хотів того В.Затонський чи ні, однак він спровокував Й.Сталіна, стурбованого можливим втягуванням Дону — однієї з областей РСФРР у боротьбу проти німців як можливого приводу для зриву Брестського миру, на рішучий, категоричний осуд дій українського радянського керівництва. З притаманною йому прямолінійністю Й.Сталін грубо обірвав Голову ВУЦВК і роздратовано заявив: «Ми тут всі думаємо, що ЦВК Ук. Повинен, морально зобов’язаний залишити Таганрог і Ростов. Досить грати в уряд і республіку, здається вистачить, час кинути гру. Прохаю передати копію цієї записки Надзвичайному Комітету (так в тексті, можливо — посольству, можливо — Народному Комісаріату, тобто Секретаріату — В.С.), Донському Ревкому і ЦВК Ук. Нарком Сталін»[328].

Звичайно, така за великим рахунком, у чомусь і зрозуміла реакція, висловлена у зовсім неприпустимій для діяча високого державного масштабу, викликала природнє обурення представників Української Соціалістичної Радянської Республіки. Надзвичайне Посольство терміново підготувало заяву урядові Російської радянської Федерації. Його підписали Голова Народного секретаріату М.Скрипник, інші народні секретарі. «Ми повинні заявити найрішучіший протест проти виступу наркома Сталіна, — говорилося у документі. — Ми повинні заявити, що ЦВК Рад України і Народний Секретаріат мають джерелами своїх дій не те чи інше ставлення того чи іншого НАРКОМА Російської Федерації, але волю трудящи мас України, яка виразилась у постанові ІІ-го Всеукраїнського з’їзду Рад. Заяви, подібні зробленому наркомом Сталіним, спрямовані до зриву Радянської влади на Україні і не допустимі з боку представника сусідньої Республіки. Трудящі маси України ведуть свою боротьбу зі своєю буржуазною контрреволюцією незалежно від того чи іншого рішення Раднаркому Російської Федерації і зривається радянська влада на Україні зараз багнетами німецьких військ. І якщо хто-небудь насмілюється назвати боротьбу української трудящої маси «грою», яку час припинити», то самі маси України, що ведуть боротьбу, думають інакше, і ті делегації, які звертаються до нас навіть із найнятих германцями місцевостей України, підтверджують це, як і та боротьба, яка тепер ведеться нашими військами. Дружнє ставлення, до якого зобов’язався Рад. Нар. Комісарів Російської Федерації щодо Української Республіки, вимагає недопущення заяв, які спрямовані до зриву Радянської влади на Україні і прямо сприяють ворогам українських трудящих мас»[329].