Україна у революційну добу. Рік 1918

Схвалення VII з’їздом партії ленінського курсу і ратифікація IV Всеросійським з’їздом Рад Брестського мирного договору означали серйозну поразку „лівої” опозиції. Однак Георгій Пятаков і багато його однодумців, особливо тих, які працювали в Україні, „не склали зброї”. Вони спробували розпалити полум’я революційної війни через безпосереднє зіткнення з австро-німецькими окупантами, які за згодою з Центральною Радою, йшли в Україну для відновлення УНР.

Микола Скрипник так лапідарно передавав сутність позиції Г. Пятакова, А. Бубнова, С. Косіора, що вирішили перетворити Україну на головний плацдарм апробації „лівокомуністичних” ідей: „Російський Брестський мир є помилка. В Росії він прийнятний. Але тут, на Україні, його треба фактично поправити. Значення має лише озброєна боротьба. Треба б-бу робітників і селян проти німецького імперіалізму почати на Україні, а потім в Росії, бо німецький імперіалізм хоче обмежити і задавити пролетарську революцію; боротьбу на Україні треба вести незважаючи на те, що це впливатиме на зносини Росії з Німеччиною. Треба одверто заявити, що укр. робітництво і селянство зовсім не зв’язані у своїй боротьбі Брестським договором і будуть проводити боротьбу за владу усіма засобами і шляхами до остаточної перемоги як на території України, так і далі на всьому фронті революції”[300].

Представники цієї течії тоді «скептично ставились до всіх намірів і заходів у справі організованого об’єднання в поточній б-бі, виходячи з погляду. що в дійсності робітники й селяни мають силу і волю до боротьби, готові на смерть за владу Рад»[301].

Слід віддати належне мужності і хоробрості тих мрійників про міжнародну революцію. Намагаючись довести можливість її нового спалаху в дні німецької та австро-угорської окупації України, вони пройшли в складі радянських військ важкий кривавий шлях по рідній землі від Бердичева до Києва, від Полтави до Бахмача, від Бахмача до Таганрога, боронячи в боях Батьківщину. 1 березня 1918 р. Георгій Пятаков залишив відповідальний пост комісара Держбанку[302]. В автобіографії він згадував: „У питанні про Брест розійшовся з ЦК і відправився воювати на Україну з німецько-гайдамацькими військами, що наступали”[303].

Про свою діяльність в той час скромно писав: „Вступив до загону Примакова, в якому виконував різні посади: вів політроботу, випускав газетку „К оружию!”, чинив суд і розправу, їздив у розвідку і був кулеметником”[304]. Революційний запал, готовність до самопожертви, безстрашність, чесність, щирість, притаманні Г. Пятакову, Є. Бош, М. Лебедєву (останні теж з „лівокомуністичних” міркувань разом з Ю. Коцюбинським та С. Бакинським 5 березня залишили пости народних секретарів в уряді радянської України) стали складовою частиною хай тимчасового, але ж успіху у відпорі німецько-австрійській навалі на Полтавській дільниці фронту (щоправда такі успіхи були в той час поодинокі, нездатні істотно вплинути на загальний перебіг подій).

В консолідації антиінтервенційних сил певну роль відіграв ІІ Всеукраїнський з’їзд рад, який відбувся 17–19 березня в Катеринославі. На той час австро-німецькі війська окупували більшу частину Правобережжя й стрімко просувались вглиб республіки. З 1200 делегатів більшовиків було лише 401. До них примикали 27 лівих українських соціал-демократів. Найчисельнішою виявилася об’єднана фракція російських і українських есерів — 414 голосів. Їх підтримували 13 українських соціал-демократів. 90 чоловік були безпартійними. Решта представляли менш впливові політичні партії й табори.

Затаврувавши дії урядів Німеччини, Австро-Угорщини й Центральної Ради, які знищували владу рад, владу трудящих, делегати закликали народ до нещадної війни з окупантами, поневолювачами. „З’їзд, сповнений непохитної рішучості відстоювати священну справу революції, постановляє, — говорилось у схваленій спеціальній резолюції, — що делегати після повернення на місця повинні підняти села й міста і створити могутню Робітничо-Селянську Червону Армію, могутню революційним духом і пролетарською свідомістю”[305].

Разом з тим, делегати мали виробити непросту лінію поведінки в умовах. коли слід було рахуватися не лише з фактом реалізації Брестського договору, підписаного Центральною Радою, а й з умовами миру, досягнутого 3 березня 1918 р. з Центральними державами радянською Росією.

За договором уряд РСФСР зобов’язувався визнати Центральну Раду, заключити з нею мир, припинити будь-яку агітацію проти Центральної Ради, партій і організацій, що її підтримували, вивести з України війська і червоногвардійські загони, розірвати федеративні зв’язки з Україною[306].

Тому ІІ Всеукраїнський з’їзд рад вирішив оголосити радянську Україну самостійною державою, щоб не дати Німеччині жодного приводу звинуватити РСФРР у порушенні досягнутих у Бресті угод, у будь-якій причетності до збройних акцій проти окупантів, перебрати на себе всю відповідальність за продовження військової боротьби.

Водночас делегати, подолавши спротив „лівих комуністів”, схвально віднеслися до виходу з війни радянської Росії, вітали досягнутий мирний перепочинок, визнали його життєво необхідним для збереження бази міжнародної соціалістичної революції[307].

Ухвалені всеукраїнським з’їздом рішення були по суты ыдентичними з виголшеною 16 березня 1918 р. на засіданні IV Всеросійського з’їзду рад декларацію ВУЦВК і делегації рад України. „Ми, як представники однієї з частин Російської Федерації, — підкреслювалось у документі, — не можемо висловитись проти ратифікації розбійного „мирного” договору, незважаючи на те, що саме нас, українців, він б’є більше всього, вириваючи Україну проти волі українських селян і робітників з живого тіла Російської радянської федерації.