Україна у революційну добу. Рік 1918

Однак більш як двадцятикратна перевага окупантів робила свою справу — радянські війська відступили й 1 березня здали Київ. За два дні до того Народний секретаріат евакуювався до Полтави. Одержавши смак до блискавичного просування вглиб України, німецькі окупанти розгорнули наступ по лінії Ромодан — Полтава і Бахмач — Конотоп. Водночас австро-угорські частини посунули на південь України. Зайнявши 3 березня Жмеринку, вони відразу стали загрожувати Одесі. Однак темпи підкорення лівобережних теренів помітно уповільнилися. І, вочевидь, зовсім не тому, що апетити завойовників зменшилися.

Головною причиною тут стало наростання спротиву окупації. Назустріч австро-німецьким військам і гайдамакам висилалися все нові загони, сформовані в різних містах і селах. Так, під Конотоп прибули червоногвардійські загони під командуванням М.Руднєва з Харкова, 10 березня на фронт відправився Перший соціалістичний загін під командуванням К.Ворошилова. До нього входило 640 шахтарів і металістів, а в розпорядженні було 2 бронепоїзди й значна кількість набоїв, одержаних від робітників Луганського патронного заводу. Через кілька днів в район Конотопа прибув і Другий луганський соціалістичний загін під командуванням О.Пархоменка. До луганчан приєдналося й кілька шахтарських загонів з Юзівки, в тому числі й Перший пролетарський полк Донецького басейну. Згадані формування було об’єднано під загальним командуванням К.Ворошилова[290]. Близько трьох тис. червоногвардійців дала в ті дні Чернігівщина[291].

У район бойових дій було передислоковано й частину червоногвардійців, які до того брали участь в успішних операція на кадетсько-каледінському фронті.

Активність виявляла українська молодь, особливо та її частина, яка почала організаційно гуртуватись у спілки соціалістичної робітничої молоді (ССРМ). Так, одеські молоді спілчани створили кілька загонів, укомплектували, зокрема, команду бронепотяга на чолі з матросом А.Полупановим. Переважно молодіжним був і склад бійців бронепоїзда, яким командувала молода комуністка Л.Мокієвська-Зубок. Бронепоїзд у терміновому порядку збудували робітники Брянського заводу в Катеринославі. В загони, сформовані Харківською молодіжною спілкою, записалося понад 500 юнаків і дівчат[292].

Пліч-о-пліч з українцями й росіянами на боротьбу з австро-угорськими та німецькими загарбниками повстали й громадяни інших держав, що волею долі опинилися в Україні. Так, з числа полонених було створено 1-й чехословацький загін під командуванням Я.Гашека. Серед тих, хто стримував навалу австро-німецьких військ, були сербські підрозділи під керівництвом Д.Сердича, М.Чапика, М.Ковачевича, О.Дундича, С.Лазича, Е.Чоппа.

У перших числах березня в запеклих боях під Бахмачем поряд із загонами В.Примакова брали участь 4-й і 6-й полки чехословацького корпусу, що відходили з Києва. Коли ж за наказом командування корпус почав залишати Україну, революційно налаштовані чеські солдати залишили радянським військам чималу кількість зброї.

У боях з окупантами червоногвардійці та бійці радянських частин виявляли виняткову мужність і героїзм. Так, впродовж цілих десяти днів набагато переважаючі чисельно частини окупантів не могли здолати опору захисників невеликого роз’їзду Дубов’язівка поблизу Конотопа. На одеському напрямку лише в боях під Слобідкою і Бірзулою (6–7 березня) загарбники втратили 2,5 тис. чоловік[293].

Оборонні зусилля більшовики України координували з урядом радянської Росії. Так, за погодженням з В.Леніним, головнокомандуючий радянськими військами на Півдні Росії В.Антонов-Овсієнко перейшов у розпорядження Народного секретаріату і 7 березня 1918 р. був призначений народним секретарем і головнокомандуючим всіма військами України. Це мало принципове значення в подоланні сепаратистських дій керівництва Донецько-Криворізької Республіки, яке вважало, що оголошений статус окремішності може слугувати правовою підставою для непоширення на територію регіону Брестських домовленостей Центральної Ради, зупинить окупацію на кордоні Харківщини, Донецької області й Криворізького басейну. Австро-німецькі війська дуже швидко розвіювали подібні ілюзії.

З метою централізації управління бойовими діями червоногвардійських загонів і революційних частин штаб головнокомандуючого військами України звів їх у 5 армій чисельністю в 3–3,5 тис. кожна[294]: 1-ша (командуючий Асєєв, потім П.Єгоров) і 3-тя (командуючий П.Лазарєв) дислокувались на одеському напрямку; 2-га формувалася на Чернігівщині в районі Глухова; 4-та (командуючий Ю.Саблін) висунулась в район Гребінки — Лубен — Ромодану; 5-та (командуючий Р.Сіверс) була зосереджена під Бахмачем і Конотопом[295].

У процесі організації відсічі іноземній навалі в середовищі керівного ядра більшовиків України серйозно виявилися впливи „лівих комуністів” і тих партійців, які схилялися до радикалізму у розв’язанні всіх нагальних проблем. Найяскравішими їх носіями були Є.Бош, В.Затонський, Ю.Коцюбинський, М.Лебедєв. А найавториетнішим був, безперечно, Г.Пятаков, який хоча і працював з листопада 1917 р. на високих державних посадах в Петрограді, зв’язків з Україною не поривав. а колеги з Києва не раз повертались до питання про необхідність його повернення на Батьківщину для виконання ключових ролей у політичному житті. „Ліві комуністи”, їх прихильники прагнули до безкомпромісної боротьби за соціалістичні ідеали, за перемогу соціалістичної революції в будь-яких умовах.