Україна у революційну добу. Рік 1918

У перші дні інтервенції радянський уряд України міг протиставити іноземній навалі лише кілька тисяч бійців (за деякими даними — до 20 тис.[280]), зосереджених на київському й одеському напрямках. Переслідування загонів УНР, що залишили Київ і через Бердичів-Житомир відходили все далі — аж до лінії фронту, практично не здійснювалося. Проголошення радянської влади в місцевостях, із яких евакуювалися органи Центральної Ради, просто не встигали підкріпити створенням належного воєнного забезпечення.

То ж не дивно, що коли залізницею і шосейними шляхами в Україну рушила могутня німецька військова армада, запобігти її просуванню було нікому. Тому впродовж перших трьох днів наступу (19–21 лютого 1918 р.) вона й захопила Луцьк, Рівне, Сарни, Новоград-Волинський. а 24 лютого — Житомир. Якихось документальних свідчень про збройні операції, воєнні дії історики в своєму розпорядженні не мають.

Можливо тут не вельми оперативною виявилася і реакція керівних інстанцій радянської України. Так, лише після появи 21 лютого 1918 ленінського декрету „Соціалістична Вітчизна в небезпеці!” (німці здійснювали наступ і на Петроград), ЦВК рад України створив 22 лютого Надзвичайний комітет для керівництва обороною республіки. До його складу ввійшли М. Скрипник, Ю. Коцюбинський, В. Примаков, С. Бакинський[281]. Наступного дня ВУЦВК і Народний секретаріат спеціальною відозвою закликали робітників і селян дати відсіч полчищам іноземних мілітаристів. „Організовуйте свої партизанські загони, підривайте мости, залізничні колії, шосейні дороги, вивозьте або знищуйте при відступі хліб і все, чим могли б поживитися союзні розбійничі банди, — говорилось у документі. — Нова авантюра німецьких генералів та їх союзників з українських соціалістів зазнає такого ж краху, як всі інші спроби Каледіна, Дутова, Петлюри та інших озброєною рукою зупинити течію історії”[282]. 24 лютого мобілізаційний відділ уряду закликав усіх, кому дорогі завоювання соціалістичної революції, негайно записуватися до лав Червоної армії.

Радянські органи на місцях вживали енергійних, оперативних заходів щодо налагодження воєнної оборони краю[283].

Могутньою зброєю ідеологічного впливу на маси була партійно-радянська преса. В період боротьби з австро-німецькими загарбниками в Україні виходило не менше 33 більшовицьких видань, їх разовий наклад перевищував 100 тис. примірників (такого потенціалу не мала тоді будь-яка інша партія, політична сила в Україні)[284]. В той час не було жодного номера газети, в якому не публікувалось би відразу по кілька матеріалів (часом їх число перевищувало півтора-два десятки), які піднімали теми боротьби з іноземною навалою, містили численні заклики до відсічі ворогу. Поширювалась величезна кількість листівок, прокламацій, відозв.

Друковані матеріали відзначалися пристрасністю, яскравістю, образністю, революційним романтизмом, палкою вірою в перемогу соціалізму, оплотом якого є радянська республіка. Так, уже 20 лютого 1918 р. „Известия Елисаветградского Военно-революционного комитета” в редакційній статті „Під червоні прапори!” писали: „На полях Росії створюється небачена й страшна для всіх паразитів соціалістична армія, котра повинна бути тараном російської революції, який пробиває пролом в твердинях світового імперіалізму. Нехай велика і завзята сміливість цього зачину лякає сонних обивателів, які раболіпствують перед силою грошових мішків, і нехай соціал-патріотичні ворони каркають про поразки, що нас очікують. Ми знаємо, скільки поразок нам передрікали і скількома перемогами ми відзначили наш шлях до соціалізму. В смертельній сутичці. перед якою ми стоїмо, лише сміливість може принести нам нову перемогу. І ми йдемо до неї, кидаючи виклик капіталізму, який прогнив і соціал-черв’якам, що живуть в атмосфері його гниття.

Ще мале левеня нашої пролетарської армії, але силу його кігтів уже пізнали Керенські, Каледіни й Петлюри.

Це були лише перші досліди, тільки гра порівняно з тим, що має бути попереду. Левеня виросте скоро і ревіння його гармат, що спрямовується рукою слюсаря-робітника, покаже всім шакалам імперіалізму, що перемогти Росію царя, не значить перемогти російську революцію”[285].

Як видно, у поході армій Центральних держав на схід не розрізнялось, що це поокремі акції проти радянської Росії й радянської України. соціалістична Росія сприймалася як батьківщина для всіх, хто піднявся на боротьбу за новий світ.

Червоною ниткою через закличні публікації проходила думка про те, що вирішальними факторами нездоланності радянської України є її соціалістичний суспільний лад, народний характер влади. „Народ ніколи не відмовиться від того, що він реально відчув у своїх руках, — наголошувалося в статті катеринославських більшовиків. — Народ своєї волі не забуде, народ своєї землі не залишить і ніякому багнету не підкориться — він ще більше зненавидить своїх гнобителів, він ще міцніше згуртується навколо Радянської влади, він ще швидше закличе самовладання і спокій, щоб не уступити своїх вольностей”[286].