Україна у революційну добу. Рік 1918

З окупацією України формально влада знову перейшла до Центральної Ради, але фактично запанувало всевладдя командування окупаційних військ, яке запровадило жорстокий терористичний режим і розпочало планомірну викачку до фатерлянду національних багатств поневоленого краю. Оскільки Центральна Рада вочевидь не справлялася із економічними зобов'язаннями Брестського договору, вона чимдалі ставала гальмом для реалізації планів справжніх господарів становища.

Тим часом німецькі війська підходили до Ростова і Таганрога. До приморського міста саме й евакуювалися ЦВК Рад України та радянський уряд республіки. 18 квітня 1918 р. тут відбулася остання сесія ЦВК, скликана за ініціативи більшовиків[335].

Сесія ухвалила реорганізувати органи влади і управління республіки. Замість ЦВК Рад України та Народного секретаріату створювалося Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів. Йому передавалися права і обов'язки вищих органів влади і управління радянської республіки.

Бюро складалося з дев'яти осіб, тому дістало назву "Дев'ятки". Іменували його ще й "Партизанською дев'яткою", "Повстанським Народним Секретаріатом". До складу "Дев'ятки", як багатопартійного органу, входили більшовики А. Бубнов (голова), Г. Пятаков, В. Затонський, М. Скрипник; лівий український соціал-демократ М.Врублевський (він активно працював з більшовиками і вступив до КП(б)У у момент її створення; ліві російські та українські есери С. Мстиславський, О. Сєвєров-Одоєвський, В. Сьомушкін та Ю. Терлецький (останній теж невдовзі став комуністом). На випадок "виходу з ладу" (арешту тощо) членів "Дев'ятки" було обрано дев'ятеро кандидатів, з пропорційною партійною належністю.

Створення такого бойового, з широкими повноваженнями надзвичайного органу цілком відповідало точці зору Г.Пятакова. Як і більшість інших "лівих", він вважав зайвим, як говорив, "ламати комедію радянського уряду, коли це робиться майже на фронті". Саме Є. Бош і Г. Пятаков, які долею знову опинилися поруч, пропонували створити вузький центр і найбільше, якщо не винятково, дбати про військову справу[336].

Згадуючи події лютого — березня 1918 р. і маючи на увазі Народний секретаріат, Євгенія Бош писала у спогадах: "Для мене було цілком ясно, що вести бойову роботу уряд в цілому не може. Я пропонувала роботу звести до обслуговування фронту — масової агітації, формування частин і матеріального обслуговування фронту"[337].

Однак, пропозиції "лівих" не знайшли тоді підтримки серед керівних діячів радянської України. Але після реорганізації ЦВК рад і Народного секретаріату відкривалися реальні можливості для реалізації задумів "лівих" про створення бойових революційних органів для рішучої боротьби проти окупантів та їх спільників.

У комплексі загальнопартійних проблем, що тоді набували особливої актуальності та гостроти, дедалі нагальнішою виглядала справа створення Комуністичної партії України. Обговорення цієї проблеми і стало лейтмотивом партійної наради у Таганрозі, що відбувалася 19–20 квітня. У роботі наради взяли участь члени комуністичної фракції ЦВК рад України, Народного секретаріату, а також лівих із Української партії соціалістів-революціонерів та Української соціал-демократичної робітничої партії, які порвали зі своїми партіями і невдовзі були прийняті до Компартії, - всього 71 чоловік.

Для більшості учасників наради питання про принципи, шляхи консолідації партійних сил стало підпорядкованим домінуючій на той час ідеї — організації повстансько-партизанської боротьби в окупованій Україні. У резолюції з питання про тактику нарада вказала: "Завданням Комуністичної партії більшовиків України є відтворення класової партійної організації пролетаріату та її керівництво у справі організації і ведення повстання робітничого класу і селянства проти диктатури контрреволюційної буржуазії"[338]. Саме на нараді в Таганрозі було ухвалено назву новостворюваної партії, що пізніше усталилася: "Комуністична партія (більшовиків) України".

Обговорення ж питань про те, якою мала бути КП(б)У, її статус і становище стосовно Російської компартії, проходило у гострій боротьбі між прибічниками двох, принципово відмінних точок зору. Саме тоді виявилися остаточно групи партійних працівників більшовицьких організацій України, умовно наіменованих "ліві" та праві. Оскільки обидва табори більшовицьких керівників обстоювали істотно різні позиції як у справі організації комуністів України, так і у визначенні розстановки сил, перспектив розвитку революції, завдань і тактики більшовиків республіки, це наклало відбиток і на створення КП(б)У, і на всю її діяльність на перших стадіях існування. У питаннях організаційних сутність розбіжностей полягала не стільки у тому, чи потрібне партоб'єднання республіканського масштабу, скільки у тому, на яких засадах має відбутися утворення КП(б)У та якими мають бути її взаємини з РКП(б) та з ЦК РКП(б).