Україна у революційну добу. Рік 1918

Законотворча діяльність тривала в Києві, який 1–2 березня 1918 р. було зайнято німецькими і українськими військами, а через кілька днів сюди переїхали Центральна Рада й Рада народних міністрів.

Одним із перших актів, виданих у Києві, стала відозва («оповіщення») Української Центральної Ради «До громадян Української Народної Республіки», яким підтверджувалась незмінність соціально-економічного курсу, накресленого Третім і Четвертим Універсалами[347]. Проте ситуація, в якій доводилось розвиватись Українській революції після приходу західних окупаційних військ, зовсім не спростилася, як на те очікували, а, навпаки, дедалі більше ускладнювалась.

Зросли, зокрема, внутрішні суперечності у самій Центральній Раді. Сталося це через те, що до Житомира — Сарн виїжджала лише частина членів вищого представницького органу, а решта залишалась у Києві або ж перебувала в інших місцях. Після поновлення діяльності в повному складі виникли претензії до офіційних документів, лінії поведінки тих, хто їх приймав протягом «житомирського періоду», почались нарікання «на не-демократичну, мовляв, націоналістичну і шовіністичну політику укр. уряду й тих парляментарних груп, що його підтримували»[348].

Виникла урядова криза. Фракція УСДРП й представники деяких інших фракцій визнали для себе неможливою подальшу участь в уряді В. Голубовича. Критики українського проводу зосередилися навколо Київської міської думи і піддавали сумнівам кожен крок української влади, особливо ж акції окупаційної адміністрації. «Всякого рода неправильності в поводжінню німецьких і австрійських військ, і меньш яскраві та сливе неминучі під час військових операцій в чужій країні, серед чужеязичної людности, і більш грубі, які виразно нарушували права українського уряду і суверенність української республіки, давали явним і потайним ворогам приводи до нападок, що явним чином мали діскредитувати українську власть, за те що вжила до помочи Німців», — констатував М. Грушевський[349].

Досить критично оцінював становище української влади після її повернення до Києва й Д. Дорошенко. «…Правительство Центр. Ради, — пише він, — перш за все виявило свою безсилість утворити скільки-небудь сильну, авторитетну владу, організувати адміністрацію, запровадити лад і спокій та установити які-небудь нормальні відносини в краю. Присутність українського правительства сяк-так відчувалась лише в Київі. Поза столицею край жив своїм власним життям»[350]. Такий висновок підтверджується досить вагомими аргументами: робітники й частина інтелігенції від самого початку підтримували не Центральну Раду, а більшовиків, українське селянство виявляло пасивність, соціалісти-федералісти й соціалісти-самостійники гостро виступали проти політичного курсу кабінету В. Голубовича (перед гетьманським переворотом есефи відкликали з уряду своїх представників С. Шелухіна, О. Лотоцького, В. Прокоповича, зневірившись у здатності Ради Народних Міністрів до конструктивної праці)[351].

З поверненням до Києва Центральній Раді дуже нелегко було розраховувати на контроль за подіями. І не лише тому, що за умов окупації не могло бути й мови про повновладдя, про безперешкодне здійснення власного курсу. Не було, передусім, серйозно обгрунтованої, виваженої лінії, яка б ураховувала інтереси, по можливості, ширших верств населення, привертала їх на бік українського проводу, перетворювала на заінтересованих суб'єктів політики.

На цю обставину звертали увагу навіть керівники окупаційної адміністрації, які начебто «оком стороннього» (а відтак і об'єктивного) спостерігача (насправді ж — заінтересованого, небайдужого) оцінювали становище в Україні, потенційні можливості Центральної Ради, ефективність її дій. Так, у досить великому за обсягом рефераті про австро-німецьку політику в Україні, підготовленому співробітниками Міністерства закордонних справ Німеччини, міститься чимало неприємних, цинічних міркувань і висновків, однак у цілому документ дуже близький до правдивого відтворення ситуації: «Щоб Рада через свої власні органи могла забезпечити доставку і транспорт продуктів, це річ зовсім виключена, бо вона зовсім не має правильної і певно працюючої організації. І це не може швидко перемінитися, бо Рада не має ні грошей, ні справного виконавчого апарату (військо, жандармерія, суд, поліція) в своїм розпорядженні і ми не можемо цеї недостачі заступити, як довго не закличемо сюди нових сил і взагалі не вийдемо за межи чисто військової окупації.

Поперед усього Раді стоїть поперек дороги її власна програма. Провідна думка соціял-революційної партії — це скасування приватної власности, конфіскація всіх приватних маєтків на користь держави з одного боку і рівночасно претензії до держави з боку кожної окремої одиниці на рівне й вистарчаюче забезпечення — з другого боку. В результаті, натурально, повний застій всякої продукційної господарської діяльності»[352].