Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

— Тюлені! Тюлені! Тюлені! — пронизливо закричала Акка і злетіла, шумно лопочучи крильми.

Сонні гуси, розбуджені її криком, знехотя знялися над водою, а того, хто заснув надто міцно, Акка будила ударом дзьоба. Зволікати було ніколи — тюлені оточували їх зусібіч. Ще мить — і багато гусей склало б отут свої голови.

Й от знову зграя в повітрі, знову гуси змагаються з вітром. Вітрові й самому пора б уже відпочити, але він не давав спокою ні собі, ні іншим. Він підхопив гусей, закрутив і поніс у відкрите море.

Охоплені страхом перед наступаючою ніччю, гуси летіли невідомо куди. Сутінки швидко згущувалися. Гуси ледь бачили одне одного, ледь чули слабкий крик, яким скликала їх стара Акка.

Нільсу видавалося, що хвилі не можуть гуркотіти голосніше, що пітьма навколо не може бути чорнішою. Й усе-таки якоїсь миті шум і свист унизу стали ще сильнішими, а з пітьми виступило щось іще чорніше за небо. Це була скеля, що немов випірнула з дна моря. Хвилі аж кипіли біля її підніжжя, зі скреготом перекочуючи кам'яні брили.

Невже Акка не бачить небезпеки? Ось зараз вони розіб'ються!

Але Акка бачила пильніше за інших. Вона запримітила в скелі печеру і під її кам'яні склепіння привела гусей.

Не вибираючи місця, гуси повалилися на землю і миттю заснули мертвим сном.

І Нільс заснув — прямо на шиї у Мартіна, не встигнувши навіть залізти до нього під крило.

3

Нільс прокинувся од місячного сяйва, що било йому прямо в очі. Місяць, неначе навмисне, зупинився біля входу в печеру, щоб розбудити Нільса. Звичайно, можна було забратися під Мартінове крило і ще поспати, але для цього довелося б потривожити вірного друга. Нільс пожалів Мартіна — надто вже він солодко задрімав між двох каменів. Мабуть, геть утомився, бідолашний.

Тихо зітхнувши, Нільс вийшов із печери.

Щойно він обігнув виступ скелі, як перед ним відкрилося море. Воно лежало таке сумирне і спокійне, наче й бурі ніколи не було.

Щоб згаяти час до ранку, Нільс набрав на березі повну жменю пласких камінців і став кидати їх у море. Та не просто кидати, а так, щоб вони м'ячиком підстрибували по місячній доріжці.

— Три… п'ять… сім… десять, — рахував Нільс кожен удар камінчика об воду. — Добре б до самого місяця докинути! Тільки ось камінця підходящого немає. Потрібен абсолютно плаский.

І раптом Нільс пригадав: монетка! Адже у нього є вороняча монетка! Дерев'яному він так і не встиг її віддати.

Ось тепер вона все-таки стане Нільсу в нагоді.

Нільс витяг із кишені монетку, повертів її в пальцях, заніс руку назад, виставив ногу вперед і кинув монетку.

Але монетка впала, не долетівши до води, закрутилася, захиталася зі сторони в сторону і лягла на мокрий пісок. Нільс кинувся за нею навздогін. Він уже простягнув за монеткою руку, та так і застиг на місці.

Що це? Що сталося?

Море зникло. Прямо перед Нільсом здіймалася глуха кам'яна стіна.

Нільс задер голову. Стіна була така висока, що закривала ледь не півнеба. Верхній край її закінчувався зубцями, і було видно, як у просвітах між ними крокував вартовий у блискучому шоломі, зі списом у руках.

«Може, я все-таки сплю?» — подумав Нільс.

Він міцно-міцно заплющив очі й швидко розплющив їх.

Стіна і досі стояла перед ним. Справжнісінька стіна, складена з великого необтесаного каміння.