Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
23-тя хвилина уроку
В Модернополі починають ритуал Прорубування Вікон. Черговий жрець міста, кавалер ордену «Місячного лилика», урочисто зацитовує притчу Г. С. Сковороди про двох старих, що збудували собі хату без вікон та намагалися тягати до її мороку світло у лантухах. Молодші жерці при цьому зображують наповнювання світлом лантухів, зшитих із червлених та чорних квадратів невідомої тканини. Іноді чути коментуючий вереск концептотерії. Та ось плин розповіді чергового жерця досягає того філософічного моменту, коли старі зустрічають мандрівного просвітлення, що пояснює цим дурням природу світла й наполегливо радить зробити в хаті хоча б одне вікно. У цей момент населення Модернополя витягає з кишень, піхов, торб, футлярів звичайних та оздоблених орнаментом сокири, свердла, долота, зубила, методологічні засади і починає роботи отвори в тих сущих речах свого міста, які збереглись від минулих свят. Сфінкс з обличчям портретоносця проголошує: «Достойно! Достойно!». На святі присутній ірландський шпигун Ші О'Хін, котрий не розуміє місцевої говірки і здатний перекладати лише суфікси проголошуваних слів. У шпигунському нотатнику він фіксує: «Ідея прогресу, а не абсурдности, є атмосферою існування Модернополя». — Балюта читає: «4.121. Мова не може віддавати того, що віддзеркалюється в ній». — У простір святкового Модернополя раптом потрапляє муха (та сама, піднесена в ступінь Великого Обранця). Мешканці міста відразу помічають недосконалість цього створіння — в мусі немає отворів. Вони ловлять муху і вдосконалюють її. — Іван Гундяк бачить, як муха зависає в повітрі над його столом, падає лапами догори і здихає. В цей момент Тетяна Юрківна з декламаційним натхненням колишньої комсомольської активістки проголошує останній рядок Пісні Одинадцятої: «Бездна бездну удовліт вдруг».
24-та хвилина уроку
Іван Гундяк каже вголос: «А муха здохла!». Всі суб'єкти Симфонії повертаються в бік Гундяка-Бічунози. Тодоська сміється. Уляна Тарасівна відриває своє огрядне тіло від стільця на п'ять сантиметрів, трохи піднімається так, щоб зберегти позицію офіційної неприсутности на уроці й не порушити сакральної відчужености від того, що їй довірено перевіряти, і постпедагогічним голосом осмикує Бічунозу. «Іван!». Той здмухує вдосконалену модернополітами муху на підлогу і посміхається щиро і дурнувато, потрапляючи раптом цією посмішкою в темп розгорнення четвертої теми. Вчителька заспокоює клас. «Бічуноза дурний», — повідомляє Тодоська Світлані Гундяк. — Над Модернополем сходить Сонце. О'Хін розпитує у місцевого мешканця, чому мерія Модернополя не призначає вчителів-концептуалістів у навколишні профанічні села. У відповідь мешканець Модернополя розпадається на літературу та літературний процес, причому обидві частини верещать. — «У Пісні Одинадцятій „Саду Божественних пєснєй“ стверджується вищість духовного розвитку людини», — каже вчителька і додає, вже зміненим на присутність інтриги голосом: «А тепер, дорогі мої, спробуйте скласти цитатний план Десятої та Одинадцятої пісней за тематичною схемою, яку ви бачите на таблиці. Даю вам десять хвилин на цю роботу. Робота — на оцінку. Хто перший складе план, нехай підніме руку, і я дам можливість…» — Славомир Балюта не слухає Тетяни Юрківни. Його свідомістю прокочуються нумеровані хвилі вітґенштайнових тез: «4.1272. Безглуздо також говорити про кількість усіх предметів». — З двадцяти двох учнів двадцять починають складати Цитатний план за пропонованою схемою.