Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
16-та хвилина уроку
Тодоська замість «мікрокосм» пише «мокрокосм». — Сич накреслює другий виток спіралі. Знак спіральної структури поволі з'єднується у надсвідомому з Темою Ієрархії і обумовлює геометрію її розгорнення. — Тетяна Юрківна говорить: «Запишіть філософський висновок Сковороди…» — Сич малює подвоєння спіралі. Порівнюючи свій ескіз зі схемою в підручнику, він бачить, що добре воно. Від надлишку творчих емоцій він штовхає стілець, на якому сидить Світлана Гундяк. Та обертається. «Дай тонкі фломастери», — просить Дмитро. «Не дам», — відповідає Світлана. — Муха, повиваючи свій волохатий тулуб грізним хурчанням, атакує зачіску Тетяни Гундяк. — «4.014. Грамофонний запис, музична думка, партитура, звукові хвилі — все це перебуває в тому взаємному внутрішньому відображальному зв'язку, що існує між мовою і світом». — Сич розташовує на лініях обрису спіралі літери А, Т, Ц, Ґ. Під малюнком він робить глосу «А — аденін, Т — тимін, Ц — цитозин, Ґ — ґуанін». Літери обліплюють спіраль ДНК фіолетовими мухами. Причинно-незумовлене занепокоєння Мітова зростає. — Шістнадцять з двадцяти двох присутніх у класі учнів записують за вчителькою: «Щоб пізнати світ та його закони, говорив Сковорода, слід заглибитись у своє внутрішнє життя, „пізнати себе“». — Екзистенційна напруга Симфонії концентрується на підсвідомості Мітова, просотується в надра не знакової спадкової пам'яти і витягує з глибин його родоводу далекого предка на ім'я Ишбай-Гуам-бег. Це ім'я розгортається у знак якраз у момент символічного резонансу — Сич записує в зошит назву пуринової основи: ґуанін. Спіральна структура надсвідомого, немов вампір Безодні, накидається на знайдене ім'я і реставрує своїм кодом прадавній родовід Павла Андрійовича Мітова, українця за паспортом, 1980 року народження.
17-та хвилина уроку
Із герменевтичного Вирію виринає батько Ишбай-Гуан-бега емір Согдіани Алп-Тимин, потім батько Алп-Тимина — тюркський розбійник Кюль Ган і батько розбійника Толіс-шад із роду засновника Західнотюркського Каганату Істемі-хана, і, вже на межі спроможности спіральної структури, з'являються оповиті присмерковою смужкою мороку тіні легендарних володарів Азії — Істемі та Бумина. Мітов відчуває розгорнення і заглиблення, як раптову нудоту, що огортає Його свідомість сірими простирадлами відрази та відчуження. Немов у сні, він бачить привиди коней і воїв, бачить, як вовк валить на степовий ґрунт вівцю, здригається від хвилі паруючої світлої крови, і чує між стукотом копит верескливий зойк: «Бурі!», і не знає, що в мові Толіса та Кюль Гана цим словом називали саме вовка. Він хоче попросити дозволу вийти з класу, але раптом згадує, що Зацький ще не повернувся, а до його повернення Тетяна Юрківна нікого з класу не випустить. Його нудота на якусь мить трансформується в ненависть до відкритости уроку, до всієї відкритости як такої, до повільного Зацького і до його сусідки, а потім минає. — Світлана Гундяк виправляє Вікторії Тодоській чергову помилку і вирішує дати Сичеві фломастери: «Щоб не плакався потім». — Балюта відривається від «Логіко-філософського трактату», щоб усе-таки подивитися на Маркевич. — Після невеликої паузи Бічуноза знову починає чухати ніс. — Муха зависає над головою Фіри Ґольдман, котра намагається не звертати на комаху уваги.