Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
7-ма хвилина уроку
У знаковому просторі назва нової теми спрощується до слова «кохання». Друга частина Симфонії Стану, підпорядкована цій темі, відбувається в темпі Andante (спокійно) і супроводжується символами підпілля та андерґраунду. Центр розгорнення спіралі визначається у відношенні глибинних станових цілісностей Юлії Маркевич та Юрія Зацького. — «3.141. Речення не є сумішшю слів, — читає Балюта, — як музична тема не є сумішшю звуків. 3.142. Сенс можуть виражати лише факти, а не група назв». — Геннадій Пузло потихеньку дістає з-під столу самвидавський рок-часопис. — Вчителька цитує Ковалевського: «Біля Харкова є місце, яке називають Гужвінське, що належало поміщикам Земборським, котрих любив Сковорода за добрість їх…» — Ґольдман нишком підглядає за Золотаренком, який уважно записує лекцію, і лише зрідка відволікається, щоб подивитись на муху. — Тодоська робить помилку в прізвищі «Земборські» і пише «Зомборські». Світлана Гундяк зауважує це і згадує фільм про зомбі. «Зомбі, зомбі, зомбі», — пошепки наспівує вона, обертається і наштовхується на дикуватий погляд Вікторії.
8-ма хвилина уроку
Рука Зацького все ще вивчає структуру тканини Юліної спідниці. — Дмитро Сич витягує з торби підручник з біології і чує шепіт сусіда: «Та не буде він перевіряти домашки. З бе-класу казали, що Тарас Богданович водив їх на екскурсію в парк та навколо озера». — Вивчення структури тканини триває: наявна на Маркевич спідниця зроблена з трикотину (25% вовни, 75% полікапролактаму (— NH — (СН2)5 — CO — In), хоча в можливих паралельних станових визначеностях Другої Теми присутні також міні-спідниці з плащівки, чистої вовни, капрону, нейлону, крепдешину тощо. Ворс трикотину, ніжний на дотик, зігрітий теплом стегна, тягнеться за вологою долонею Зацького. — Ґольдман читає в романі: «Дівчина закриває у живоплоті хвіртку, на котрій відразу спалахує напис: „Не турбувати!“»
9-та хвилина уроку
Розгублена безперервним штурмом вікна, муха сідає на підвіконня. — «Переборюючи втому і хворобу, — розповідає Тетяна Юрківна, — Сковорода прибув у село Іванівку.Тут він 9 листопада 1794 року і скінчив свій життєвий шлях. Запишіть дату, вона є на дошці». — Іван Гундяк на прізвисько Бічуноза перестає чухати носа і записує дату. Мітов штовхає його стілець. Бічуноза не обертається. Він виводить число «1794» і згадує, що Галина Соболь живе в дев'яносто четвертій квартирі. Йому знову свербить ніс. — «Запишіть, будь ласка, — продовжує вчителька, — славетний напис, який Григорій Савович заповів викарбувати над місцем свого останнього спочинку:
„Світ ловив мене, але не спіймав“». — «3.262. Те, що не знаходить свого виразу в знаках, виявляється в їх застосуванні», — смакує Балюта карбовану тезу Вітґенштайна: «Те, що знаки приховують, виповідає їхнє застосування». — Зацький знімає руку зі стегна Маркевич. Та повертається до нього і шепоче: «Стомився?» — Тодоська замість «спіймав» пише «споймал». Світлана Гундяк штовхає її лікоть: «У тебе помилка!» — У Попадюка перестає писати ручка і він розгвинчує її корпус. Шість обертів. Ампула порожня, як лоно пустелі Аравійської. — Уляна Тарасівна відмічає в записнику: «Біографія Сковороди — десять хвилин».
10-та хвилина уроку
Розгорнення теми Кохання отримує додатковий імпульс: Маркевич розстібає верхній ґудзик шкільної уніформи. Зацький намагається не дивитись у її бік. Соболь повертається до сусідки і помічає червоне обличчя Зацького та розщеплений ґудзик у Юлії. В просторі обумовлених координат стану Галини колір згаданого обличчя розпадається на п'ять відтінків: аонь, май, шангао, юаро-бінь, бінь-го (згідно з класифікацією, визнаною китайським імператорським двором в епоху імператриці у (684—705 pp.). (Колір вух Зацького поступ змінюється від частково-локального Каро-бінь до повного бінь-го. Юлія Маркевич торкається середнім пальцем лівої руки другого ґудзика). — Ґольдман знову спостерігає за Золотаренком і згадує, що забула вдома зошит з біології. — Пузло відкриває рок-часопис на сімдесят дев'ятій сторінці, де вміщено інтерв'ю Єгора Лєтова і текст його пісні «Місячний лилик». Пузло починає переписувати текст «Місячного лилика» у свій записник. Роблячи це, він гризе ніготь великого пальця лівої руки.
11-та хвилина уроку
«З.32. Знак є частиною символу, який можна сприйняти чуттєво». — Маркевич бере другий ґудзик двома пальцями. Тетяна Юрківна не витримує і повертається до неї: «Тобі парко, Юліє?». Їхні погляди на мить зустрічаються. У великих чорних очах Маркевич мавпує Безодню безмежний, нерухливий, впевнений у високій якості мавпування, спокій: «Так, Тетяно Юрківно, дуже парко». Зацький вдає, що пише в зошит. Галина Соболь усміхається. — «А тепер, — каже вчителька, — Діанка прочитає нам вірша Максима Рильського, присвяченого Григорію Савовичу Сковороді». Діана Гундяк іде до дошки. Золотаренко помічає масну пляму на її спідниці. — Пузло зустрічає в тексті Лєтова нецензурне слово і вагається, чи записувати його, чи поставити три крапки.