Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Заждіть, заждіть, — не вгавав археолог. — Такого на світі не буває! Значить, це мені, мабуть, сниться.
— Тоді це наш колективний сон, зважаючи хоча б на здивовані запитання Ліди і відповіді Артема. Так, так, друже мій, не лише ви, а й такий старий геологічний горобець, як я, не можу нічого пояснити. Між іншим, що то за дивна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?
Артем ще раз обдивився круг себе. Високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край урвища, якийсь майже вертикальний обрив. І не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем і помилився, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами, заходила в сірі непроникливі хмари.
— Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, нарешті сказав Артем, бачачи, як геолог запитально дивиться на нього.
— Що ж, змушений визнати знову, що і я розумію не більше за вас.
— А що то за спів? — спитала Ліда.
— Справді, хтось співає.
— І пісня наближається!
— Співає чимало людей…
— І пісня зовсім незнайома… такої я не чув…
Сказавши це, Іван Семенович раптом застережливо підніс руку:
— Слухайте, слухайте! Тихше! Без зайвих розмов!
У тиші, що панувала навколо, почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще… Потім пролунало щось схоже на удари бубнів. Йому відгукнулися здаля інші бубни. І знову вигуки — радісні, переможні, врочисті…
Все це долинало звідкілясь з-за лісу. А ліс кінчався десь поблизу — і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято, чи якась інша урочиста церемонія?.. І все це — під землею, на двохсотметровій глибині?..
Всі сиділи мовчки, поглядаючи одне на одного. Діялося щось незрозуміле й неймовірне! Втім, дивні звуки не вщухали. Навпаки, вони стали гучніші. Наче тисячі людей кричали разом, заглушаючи гуркіт бубнів.
— Демонстрація якась, чи що?.. — спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно. Ніхто навіть не |всміхнувся і взагалі не звернув уваги на його слова. Артем ніяково змовк. Він виразно відчув, як його разом з іншими охоплює тривога.
— Дивіться, дивіться! — вигукнула Ліда.
Пронизуючи густе жовтувато-рожеве листя дерев, звідкілясь згори з легким свистом біля них майнула блискавкою довга стріла. Її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона нечутно впала і встромилась гострим кінцем у землю. Стріла стриміла з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки…
Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи кволість, він підвівся, підійшов до стріли і витягнув її з землі. Сірі його очі уважно вивчали несподівану гостю. Нарешті він несхвально похитав головою. Обличчя його було похмуре.
— Подивіться ви, Дмитре Борисовичу, — сказав він, подаючи стрілу археологові. — Це аж ніяк не іграшка. І не прилад для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І її наконечник — бронзовий!
— Що? Бронзовий? Що ви кажете?
Археолог враз забув про свою слабкість, про втому. Він схопився з місця і підбіг до Івана Семеновича.
— Та невже бойова? Дайте сюди, дайте!
Він узяв стрілу в руки і почав пильно розглядати її. Він то підносив її зовсім близько до своїх короткозорих очей, то відводив далі, смішно нахиляючи голову, мов націлюючись очима з-за окулярів.
— Ну що? — нетерпляче спитав Іван Семенович. Очевидно, ця дивна стріла чимало важила для його думок.
— Заждіть, заждіть! Я не можу так швидко. В мене забруднилися окуляри…
Як справжню дорогоцінність, Дмитро Борисович поклав стрілу на сумку, що лежала коло нього. Потім зняв окуляри, старанно протер їх хусткою, все ще не зводячи очей з стріли. Знову надів окуляри й глянув на стрілу, боязко схиливши голову, явно недовірливо, але з якоюсь прихованою надією.
— Так що ж воно все ж таки? — знову запитав Іван Семенович.
— Ні, це неможливо! Це щось надто… надто… Проте все одно для сумніву немає місця!.. Це, бачите…
Археолог не знаходив, видно, слів. Він знову схопив стрілу, показуючи її друзям, мов переможно демонструючи їм надзвичайну коштовність:
— Товариші, це точна копія стародавньої стріли! Такі наконечники ми знаходили під час розкопок скіфських могил. Тільки вони завжди були пошкоджені, вкриті окисом, деформовані. Розумієте? А це — свіжа стародавня стріла!
— Як так — свіжа стародавня? Що за дивний вислів, Дмитре Борисовичу? Поясніть, будь ласка.
— Я не знаю! Та чого ви від мене хочете, Іване Семеновичу? Я бачу тільки те, що бачу, зрозумійте мене! І дивуюся не менше, ніж ви, повірте мені!