Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Артем відчув, як Ліда схопила його за руку. Він подивився на неї. Ліда хотіла в нього щось запитати, але в цю мить почувся схвильований голос Дмитра Борисовича:
— Скіфи! Товариші, це справжні скіфи! Перед нами стійбище стародавніх скіфів-кочівників!
— Тихше! — спинив його Іван Семенович.
На хвилину Артем забув про дивне видовище. Він повернув голову до Дмитра Борисовича, силкуючись зрозуміти почуті слова. Скіфи?.. Стійбище стародавніх скіфів?.. Та що, Дмитро Борисович глузує а них? Які скіфи можуть бути під землею, та ще за наших часів?..
Втім, одного лише погляду на археолога було досить, щоб повірити йому: Дмитро Борисович говорив цілком серйозно, він весь був поглинений видовищем! Він важко дихав, його пальці нервово обламували кору з дерев, він дивився й дивився, не зводячи очей, на людей, що співали, і на процесію, яка наближалася до них. Нетерплячими рухами він поправляв окуляри, що безнастанно сповзали йому на ніс.
Артем обернувся до Ліди.
— Ти чула? — тихо спитав він.
Ліда мовчки кивнула головою.
— Скіфи?.. Ти розумієш щось?
Ліда знизала плечима: ясно, вона нічого не розуміє, як і сам Артем.
Процесія тим часом наближалася. Це її зустрічали урочистою піснею люди, які стояли біля лісу. Це на її честь вони разом випустили вгору, в похмуре сіре небо, дощ стріл з своїх луків, щось несамовито вигукуючи при цьому. Стріли неслися в повітрі в бік лісу: мабуть, саме таким чином до мандрівників потрапила й ота стріла.
З юрби наперед, назустріч процесії, вийшло кілька чоловіків. Очевидно, це були знатні люди. Їхній одяг був оздоблений численними золотими бляшками, у них не було ніякої зброї, крім коротких мечів і сокир. Один з них, старий сивий чоловік в одязі, що нагадував жіночий, з довгою бородою, підняв урочисто руки вгору й щось хрипло вигукнув. Одразу такі самі вигуки залунали по всьому полі. Тоді сивий чоловік у жіночому одязі повернувся назад і знову підняв руку в напрямі невеличкої, зробленої з хмизу споруди.
— Мабуть, жертовник! — прошепотів збуджено Артем.
— Так, скіфський жертовник з хмизу! — відповів йому не менш схвильований Дмитро Борисович.
Процесія була уже зовсім близько. Ось уже ясно стало видно перших вершників. Вони їхали по кілька в ряд. Всі були добре озброєні й мали, крім того, чотирикутні щити, оббиті шкірою й оздоблені фігурками звірів з бронзи. У знатніших — це легко було зрозуміти з одягу — були круглі щити з виїмкою зверху для обличчя.
Проте Артем не дивився на них. Його увагу привернув вершник, який їхав попереду всіх на багато вбраному коні.
Цей огрядний чоловік з довгою сивою бородою сидів на коні дуже поважно, однією рукою тримаючи поводи, а другу поклавши на золотий держак короткого меча. На вершнику був круглий, також золотий шолом з вирізом: блискучі золоті оздоби вкривали його одяг. Безумовно, це була дуже знатна особа. Про це свідчили й широкі золоті гривни з скручених у джгути дротинок, браслети на руці, якою він тримав поводи. Кілька молодших вершників, що посувалися слідом за ним, схиляли над його головою блискотливі зображення пантер, оленів, застиглих у стрибку левів і орлів на довгих списах. Знатний вершник не оглядався, не дивився вбік. Спокійно і впевнено він сидів на своєму вороному коні, не звертаючи ні на що уваги.
— Головний вождь племені… головний вождь… — почув Артем приглушений від хвилювання голос Дмитра Борисовича. — Він повертається з загоном скіфів з походу. Неймовірно, я бачу це на власні очі!
— Тс-с! — знову спинив його Іван Семенович. — Тихше.
Старий чоловік в жіночому одязі, що вийшов з юрби, не опускаючи піднесених рук, ступив ще кілька кроків назустріч вершникам. Тепер між ним і вождем лишалося всього кілька метрів. Ледве помітним жестом вождь спинив коня. І разом з ним зупинилися всі вершники. Лише позаду ще тривав рух: то повільно підходили піші.