Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Новий великий отвір розкрився в цьому місці стіни. Розколені вибухом скелі утворили нерівне півколо, оточене уламками. І з того півкола, з цього нового широкого отвору, лилося рівне світло. Це не було світло того липневого яскравого дня, яке було на поверхні землі. Це сірувате з фіолетовим відтінком світло нагадувало пізній присмерк або похмурий дощовий день, коли все небо буває затягнене важкими хмарами. Звідки взялося світло під землею? Що воно означає?..
Про це не було часу думати. Пролунав рішучий голос Івана Семеновича:
— Товариші, за новим отвором немає газу!
Справді, з нового отвору газ не витікав. Можна було навіть помітити, що сірий газ, навпаки, тонкими цівками потроху стікав з печери в новий отвір. Значить… значить, за кам’яною стіною чисте повітря? Артем не встиг подумати.
— Товариші! Перед нами тільки один шлях порятунку. Нам треба пробитися до нового отвору. Треба затамувати подих і пробігти крізь газ, — радив Іван Семенович. — Не можна гаяти жодної хвилини, бо чим далі, тим важче буде це зробити. Артеме, чи зможете ви? Ні, я бачу, вам надто важко. Чекайте! Зараз я допоможу вам і Ліді!
Іван Семенович, набравши повні груди повітря, пірнув у сірі газові хвилі, наче у воду. Через кілька секунд його голова вже виринула біля Артема. Геолог віддихався і мовив:
— Тепер давайте спробуємо пірнути й перенести Ліду вдвох. Так буде надійніше. Дмитре Борисовичу, я вважаю, що ви впораєтеся самі! Ну, товариші, разом! Раз… два… три!
Удвох з Артемом, тримаючи непритомну Ліду, Іван Семенович кинувся униз. Артем намагався не дихати, він механічно повторював усе те, що робив геолог. Сірі хвилі газу пливли і пливли перед його широко розплющеними очима. Тепер він уже не бачив нічого, все сховалося під непроникною ковдрою газу. Одне тільки Артем виразно відчув біля себе — Івана Семеновича, який впевнено посувався вперед. Артемові, по суті, лишалося тільки підтримувати Ліду і ані на крок не відставати від геолога. Ноги спотикалися і ковзали по гладкому камінню, а мети не було видно, і дихати було нічим, груди, здавалося, от-от розірвуться від напруження… Ні, все одно вперед, вперед будь-що!
Ще кілька кроків — останніх, бо більше Артем не міг би зробити! — і газ навколо мовби порідшав. Чи це пробивається крізь нього світло з нового отвору?.. Враз голова Артема виринула з-під газу. Значить, можна дихати?..
Як риба, хапаючи широко відкритим ротом повітря, Артем посувався до отвору. Він бачив біля себе голову Івана Семеновича. Тіло геолога, як і тіло самого Артема, було сховане під густим покривом сивого газу. Ось він, новий отвір… проте де ж Дмитро Борисович? Артем спіткнувся об гострий камінь. Ще зусилля… як важко ступити останні кроки до отвору!..
— Вище, вище, — чув Артем підбадьорюючий голос Івана Семеновича. — Дмитре Борисовичу! Не відставайте! Зараз ми будемо на чистому повітрі! Вже лишилося зовсім мало!
З останнім, граничним зусиллям Артем майже впав на край отвору, на холодну й вогку вапнякову брилу. І більше він уже не міг рухатися, не міг навіть тримати Ліду. Сили остаточно покинули юнака. Добре, що Іван Семенович підхопив його.
І все-таки ноги і руки Артема, мабуть, рухалися самі по собі, бо він якось пересунувся в отвір і повис з другого його боку головою вниз. А потім, — він і сам не знав, к це трапилося, він упав, скочуючись по скелі. Заплющені безсило очі не бачили нічого, руки неспроможні були за щось схопитися. Юнак скотився вниз, на якесь каміння. Але йому було байдуже. Неприродний спокій охопив його. Мовби все тіло остаточно відмовилося служити йому. І знову лишився тільки самий слух…
От немовби щось важке впало біля нього. Може, це Ліда?.. Коли б розплющити очі! Втім, це було неможливо. Тільки голоси, тільки самі голоси міг іще сприймати Артем. Ось голос Івана Семеновича — і як він може лишатися таким рішучим, енергійним, не забуваючи ні про кого, прагнучи всім допомогти!..
— Давайте мені вашу руку, Дмитре Борисовичу! Я підтягну вас. Адже газ доходить до самого вашого обличчя.
— Ні, я сам… інакше ви можете задихнутися… ви надто довго були внизу… і впадете… впадете з Лідою…
— Ліда вже там, за отвором. Давайте руку! Та чи чуєте ви, я наказую вам, давайте руку!
Пауза. Тільки чути якесь шарудіння… чи шелест, не можна зрозуміти…
— Давайте руку, бо інакше я стрибну до вас!
— Зачекайте хвилинку… тут, під моїми ногами, здається, Діана… я підніму її…
— Ви не зможете, Дмитре Борисовичу!
— Зможу… ось уже взяв… беріть тепер ви, Іване Семеновичу! Ах! Мій фотоапарат! Він упав, і я не можу намацати його… та де ж він?..