Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Раптом Артем відчув, що він таки поворухнувся. Дивно! Але так, так, він відсунувся трохи, камінець більше не різав плече. Отже…
Обережно, повільно, ще не вірячи сам собі, Артем підвівся, сів. Він спирався на неслухняні руки, він іще відчував біль у плечі від камінця. Як після важкої хвороби, він нерішуче розплющив очі — і враз примружив їх знову. Що це, зрештою? Сон? Звідки це незрозуміле світло?..
Тепер уже зовсім обережно, прикривши очі рукою, він глянув іще раз. Так, світло! Дивне, присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими й темними хмарами.
Просто перед собою він побачив товстий рудий стовбур великого дерева. Стовбур той підносився високо-високо і зникав у буйному гіллі з рожево-жовтим листям, наче тепер був не липень, а принаймні вересень. І висока трава між деревами… проте химерна якась, незвичайна трава, вона теж не зелена, а жовто-рожева. Хм, наче зразу настала осінь і все чисто пофарбувала в свій улюблений колір… втім, листя і трава навіть восени не мають такого рожевого відтінку!.. Та що це за диво? А де ж поділися сталагміти? І печера? І всі товариші?
Артем озирнувся. За його спиною біля кам’яної стіни лежала Ліда. Вона лежала нерухомо, горілиць, її бліде обличчя з заплющеними очима було ніби неживе. Артем повернув голову ще трохи вбік. Он, теж біля стіни, лежить і Дмитро Борисович, так само нерухомо. А недалеко від нього — Іван Семенович. Вони наче сплять. Або, можливо, непритомні. Або… ні, далі не можна було думати, це було б надто жахливо!
Тільки тепер Артем помітив, що він знову весь час прислухається до незнайомої дивної пісні. Значить, і це не було сном? Так, протяжна, сувора й похмура пісня все ще лунала. Хто ж може співати її тут? І де саме це “тут”?..
Ще кілька секунд Артем задумано прислухався до далекої мелодії — і майже скрикнув: хтось торкнувся його плеча.
— Хто це? Ах, Діано, моя Діано, як ти мене налякала!
Собака стояла біля нього. Вона радісно повискувала й намагалася лизнути обличчя юнака.
— Де це ми з тобою, Діано, опинилися? Ти не знаєш? І я теж…
Замість відповіді собака швидко побігла до Ліди, обнюхала її, підбігла до Дмитра Борисовича, до Івана Семеновича. Потім вона повернулася до Артема і потягла його за рукав, ніби запрошувала йти за собою.
— Е, Діано, я 6 і сам давно вже був біля них, коли б міг підвестися! Ти що ж, гадаєш, що я отак і сидів би тут? І не довідався, що в ними, не допоміг би? Погано ти мене знаєш! Втім, мабуть, я все-таки зможу…
Справді, Артем відчував себе тепер не таким слабким, як кілька хвилин тому. Сили швидко поверталися до нього. Ще похитуючись, він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно ворухнулась, її губи затремтіли.
— Лідо, дорога Лідо, люба моя, прокинься! Лідо!
Він торкнувся рукою голови дівчини. На обличчі Ліди заграла лукава, хоч і квола ще усмішка.
— І дорога, і люба?.. — тихо мовила вона, не розплющуючи ще очей. — Щось ти надто лагідний сьогодні, Артемчику!
Вона повільно підвелась. Очі її зацікавлено поглянули на юнака, що одразу зніяковів: хіба він міг думати, що вона почує його слова? І потім він нічого ж такого й не сказав…
Тим часом Ліда хутко озирнулася — і усмішка збігла з її обличчя. Рука її стиснула руку Артема:
— Чому так світло? Де це ми, Артеме?
— Не знаю, Лідо. Здивований, як і ти.
— Якийсь ліс… листя… і трава дивного кольору… я нічого не розумію, Артеме!
— І я не розумію, Лідо.
— Все жовтаве… рожеве… Та що це, сон?
Ліда здивовано озиралася. Вона не вірила своїм очам.
— Як ми опинилися тут, Артеме?
Юнак тільки знизав плечима: ну що, справді, міг він відповісти, коли й для нього все це було справжнісінькою загадкою?..
— А де товариші? — питала далі Ліда.
Артем показав у той бік, де лежали Іван Семенович і Дмитро Борисович.
— Що з ними? Треба допомогти! — Ліда спробувала звестися на ноги, але не могла.
— О-ох, — зітхнула вона.
— Саме так було і зі мною, — відповів Артем. — Та ти не турбуйся, за кілька хвилин це мине.
— Артеме, я не розумію…
— Так і я ж нічого не розумію, Лідо…
Він розвів руками.
— Де це ми? — почувся раптом здивований голос Дмитра Борисовича. — Що то за декорації? 1 хто умудрився пофарбувати листя і траву в рожевий колір?
Йому відповів Іван Семенович:
— Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення…