Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Швидше, Дмитре Борисовичу! Швидше сюди! Киньте ви той фотоапарат, не до нього зараз! Мерщій сюди! Скелі нагорі немов зсуваються… може статися новий завал!..
— Загубив фотоапарат… Ах, який я необережний! Та ні, я не шукаю вже його… а може, все-таки?
— Мерщій сюди, я вам кажу! Негайно!
— Іду, іду!
Знову щось гупнуло. То, мабуть, перекинули сюди Діану… А де ж Іван Семенович? І Дмитро Борисович? Чи встигли вони? Що таке казав Іван Семенович про завал?..
Мов відповідаючи утрудненим, незграбним думкам Артема, пролунав глухий і важкий гуркіт. Здавалося, щось велетенське відривається від скель, котиться вниз, б’ється об стіни… нижче й нижче, гучніше… Ніби всі скелі світу зрушилися з свого місця” зіткнулися й покотилися в якусь прірву, розбиваючись одна об одну.
Навколо все здригалося, все тремтіло і гуло. Самий грунт здригався під безживним тілом Артема. Так тривало хвилину, а може, більше. Та хіба міг Артем думати про час, коли й сам він безнастанно судорожно здригався від поштовхів стривоженого повітря, від могутніх звукових ударів?..
Нараз усе вщухло. На зміну божевільному гуркоту прийшла тиша. Безконечна, всепоглинаюча тиша, яка дратувала зараз більше, ніж найстрашніший гуркіт, дратувала тим, що вона була остаточно незрозумілою. Проте чи ж тиша це була?..
Стомлені вуха юнака вловлювали ще якісь звуки, ніби десь час од часу падало каміння… чи то була лише запізніла віддалена луна?..
Проте чи не однаково? Адже Артем майже мертвий, мертве все його тіло… він лежить нерухомо і неспроможний поворухнути жодним м’язом… Все одно хай буде, як буде, аби тільки тривала й далі ця тиша, аби тільки відпочити… зрештою, може, все це лише сниться йому, бо ж не можна, щоб стільки страшного трапилося одразу!..
Гострий камінь боляче муляв плече. Артем не міг поворухнутися, щоб відсунутися від нього, позбавитись пекучого болю. Дивні привиди пропливали перед його заплющеними очима. Це скидалося на сон, але не було сном. У сні людина цілком віддається неіснуючим химерним образам, а Артем весь час відчував умовність своїх привидів, реально відчував гострий камінь, відчував біля себе навіть нерухому руку Ліди… Так, так, це рука Ліди, він напевне знає: тепла і нерухома рука, що лежить на землі прямо поряд з ним. Ні, це не сон!
Очі Артема все ще були заплющені. І все-таки він, здавалося, бачив навколо себе сиві хвилі таємничого газу. Вони гойдалися, вони заливали, залили вже всю печеру. Вони, ті хвилі, пропливали над Артемом, як у горах, низько-низько, над самою головою людини пропливають похмурого дня важкі, холодні й кошлаті хмари. Мабуть, тому Артемові було важко дихати.
І ще, здавалося йому, він бачив перед собою сталагміти. Кам’яні велетні височіли навколо нього рівними, округлими колонами, як стовбури величезних дерев. Чому дерев?.. І ось мариться знову те шипіння, те дратуюче шипіння, набридливе і невпинне… невже й сюди доходить той газ? Але ось шипіння якось змінилося, воно нагадувало тепер уже шелест листя на деревах. Яке листя?.. Які дерева?.. Смішно, які дивні, неможливі привиди оточують його!..
Юнак навіть спробував посміхнутись, але з того нічого не вийшло. Жоден м’яз не корився йому. Це було дуже схоже на якусь тяжку хворобу, коли людина, все чисто відчуваючи й розуміючи, втрачає можливість керувати своїм тілом. Але, безумовно, він чує шелест листя, а не шипіння газу!
Той шелест то посилюється, то стихає. Зовсім так, якби вітрець, пролітаючи над лісом, похитував верхівки високих дерев… В такому лісі, мабуть, приємно було б співати пісень, блукати по зеленій м’якій траві між товстими стовбурами… “Гей, у лісі, в лісі стоять два дубочки, гей, схилилися два дубочки, та й схилилися верхи до купочки…”
Чому Артем згадав цю пісню, він не знав. Може, тому, що шелест листя, нерівний і уривчастий, нагадав йому ту мелодію?.. Проте яке ж листя? Адже Артем лежить глибоко під землею. Іван Семенович казав там, у підземному ході, що вони опустилися принаймні метрів на двісті. Звідки ж тут дерева й листя?.. І все-таки він чує, як шелестить листя, чує навіть якусь дивну пісню — незнайому, протяжну, далеку… слів розібрати не можна, а мелодія бринить і бринить, не зникає… Яке дивне марення! Ну що ж, хай мариться, все одно!
Пісня, дика й сувора, повільна й урочиста, похмура й протяжна, долинала звідкілясь дуже здалеку. Ах, коли б Артем міг розплющити очі, щоб більше не марити!.. Так, пісню співали десь далеко-далеко, іноді вона ледве долинала, іноді звучала голосніше. Мовби вітер приносив її сюди, — то кидав десь по дорозі, то підхоплював знову, бавлячись нею. Яка дивна незнана пісня! Ніколи в житті Артем не чув нічого схожого. І як боляче давить той гострий камінець в плече! Хоч би ворухнутися трохи, відсунутись!..