Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Артемові здалося, що він знепритомнів. Дивне почуття кволості й безпорадності охопило його. Очі заплющилися немов самі собою, голова схилялася нижче й нижче. Юнак тремтячою, закляклою рукою ледве підтримував обважніле тіло Ліди. Єдине, що лишалося в нього цілком діючим, був слух. Більше того, здавалося, що слух навіть загострився. Артем виразно чув кожне слово товаришів, кожне шарудіння, розумів усе, але неспроможний був ані відповідати, ані рухатися. Все долинало до нього, мов крізь якийсь густий покрив. Тут, за цим покривом, був він і Ліда, яку він підтримував… ба ні, Ліда була вже трохи далі. А ще далі лишалася решта товаришів, уже на якійсь невідомій відстані. Ось Артем почув голос Івана Семеновича:
— Діану заливає газ… вона, мабуть, буде першою…
В чому саме Діана буде першою? Артем намагався збагнути, що хотів сказати Іван Семенович, але даремно: зміст слів геолога лишався незрозумілим. Тим часом до нього долинули інші слова. То був уже голос Дмитра Борисовича:
— Артеме, тримайтеся міцніше! Ще не все втрачено. Може…
Що “може?” Що мав на увазі Дмитро Борисович? Зібравши всі сили, Артем глухо відповів:
— Триматимусь, доки… доки зможу… і триматиму…
Це про Ліду. Він тримає її і буде тримати. А коли в нього не вистачить сил? Що тоді?.. Хрипле гавкання собаки відбилося луною від сталагмітів. Чого це вона так чудно гавкає, наче з-під ковдри? Ось вона замовкла. Ні, гавкнула ще раз” ще хрипкіше. І більше Діани не було чути. Знов голос:
— Мені здається, собака впала, Дмитре Борисовичу. Ви бачите її чи ні?
— Не бачу, — похмуро відповів археолог. — Артеме, голову вище! Газ доходить до вас. Невже не можете?
Артем спробував підвести голову: адже в голосі Дмитра Борисовича бриніло стільки докору… Ні, все одно нічого не виходить, голова сама хилиться долу. Та й всього його щось ніби невблаганно тягне вниз. Яка важка стала Ліда!..
Єдине, чого досяг Артем цим напруженням волі, було те, що йому пощастило розплющити очі. Де його товариші? Ось вони. Проте що робить Іван Семенович? Він готує сірники… в руці в нього немовби дві динамітні шашки… і шнур… що він хоче зробити?
— Увага, товариші, — пролунав твердий голос геолога. — У нас лишається тільки одна надія на порятунок… І це буде нашою останньою спробою, тому я і йду на неї, Дмитре Борисовичу… Отвір, з якого витікає газ, зрештою, не такий уже великий. Зараз я кину під нього дві шашки. Вибух мусить завалити отвір, зверху суне чимало землі, розумієте? Отвір таким чином буде закрито… принаймні я сподіваюся цього…
— А коли вибух, навпаки, тільки розширить його? Тоді що?
— Гірше не буде… Отож… Увага, товариші, сховайтеся краще за сталагмітами. Кидаю!
Блимнув вогник сірника. Зашипів шнур. Димок швидко побіг уздовж товстого шнура, розсипаючи навколо себе іскорки і наближаючись до шашок. Артем знайшов у собі сили уважно стежити за рухами Івана Семеновича. Так, це була остання спроба врятуватися. Якщо пощастить закрити отвір обвалом породи, течія газу спиниться, його рівень не дійде до людей…
Геолог широко розмахнувся, цілячись під отвір. Другою рукою він цупко тримався за сталагміт. Ще мить…
Але нога його у важкому чоботі сковзнула по слизькій поверхні сталагміта. Іван Семенович похитнувся. Він похитнувся саме в той момент, коли вже кидав шашки з запаленим шнуром.
— Ой!..
Шашки, лишаючи за собою димовий хвіст, майнули в повітрі і зникли під сірим газом. Але вони впали не біля отвору, а значно лівіше, біля великої скелі, яка виступала з кам’яної стіни. Нещастя! Адже Іван Семенович промахнувся! Що ж дасть цей непотрібний вибух?..
Ще долинуло приглушене шипіння: газ, звісно, не заважав шнурові горіти, як не заважило б йому навіть занурення в воду. І враз страшний вибух струсонув повітря. Великі скалки каміння полетіли угору, звилися язики жовтого полум’я. Каміння переверталося в повітрі, падало вниз, загрожуючи людям. Навколо шалено гуркотіло і, здавалося, що вибухи повторюються з усіх боків і ніколи не припиняться. Каміння з гуркотом падало, наче обстрілюючи нерухомі сталагміти.
Але не на каміння були звернені погляди людей. Вони дивилися на те місце стіни, біля якого стався вибух. Тепер картина різко змінилася…