Дівчина, яку ти покинув

Очі Едуарда були дзеркалом його душі — весь він був як на долоні. Очі коменданта були пронизливі, жорсткі й наче забрані невидимою пеленою, аби приховати його справжні почуття. Я боялася: ще трохи — і він помітить, як похитнулося моє самовладання, і тоді розгадає мій обман. Я першою відвела погляд.

Він потягся через стіл до скрині, раніше доправленої німцями, і витяг пляшку коньяку.

— Випийте зі мною, мадам.

— Ні, дякую, Herr Kommandant. — Я кинула погляд на двері обідньої зали, де офіцери саме закінчували десерт.

— Одну чарку. Це ж Різдво.

З тону його голосу я збагнула, що це наказ. Я подумала про інших, які в цю мить їдять смажене порося за кілька дверей звідси. Подумала про Мімі — як стікає свинячий жир по її підборіддю, про Орельєна — як він, мабуть, сміється й жартує, вихваляючись нашою хитрою вигадкою. Він заслужив трохи щастя: двічі того тижня його відправляли зі школи додому за бійку, але він відмовлявся розповідати мені, в чому річ. Треба було, щоб усі вони хоча б раз добре повечеряли.

— Тоді… Гаразд.

Я взяла з його рук чарку і відсьорбнула. Коньяк обпік мені горло, наче рідкий вогонь. Я миттю відчула бадьорість.

Комендант перехилив власну чарку і дивився, як я допиваю свою, а тоді підштовхнув до мене пляшку, даючи зрозуміти, що я маю налити собі ще.

Ми сиділи в тиші. Я гадала, скільки людей прийшли на різдвяну вечерю. Елен очікувала, що їх збереться чотирнадцять. Двоє літніх людей надто боялися порушувати комендантську годину. Тим, хто застряг у своїх будинках, священик пообіцяв віднести залишки вечері відразу після різдвяної меси.

Доки ми пили, я спостерігала за комендантом. Форма його щелепи свідчила про непохитність, але без військової каски його майже начисто виголена голова надавала йому вразливого вигляду. Я намагалася уявити його без форми, як звичайну людську істоту, яка ходить у своїх щоденних справах, купує газети, бере вихідний. Але не могла. Під військовою формою я не бачила людини.

— Війна робить самотніми, так?

Я зробила ще ковток.

— У вас є ваші люди. У мене — моя родина. Жоден з нас не є самотнім у повному значенні цього слова.

— Але ж цього недостатньо, так?

— Принаймні кожен намагається робити все найкраще.

— Справді? Не впевнений, що хтось може схарактеризувати це все як «найкраще».

Коньяк притупив мої відчуття.

— Це ж ви сидите на моїй кухні, а не навпаки, Herr Kommandant. При всій повазі, гадаю, лише один із нас у цій ситуації має вибір.

На його обличчя наче хмара лягла. Він не звик, щоб йому кидали виклик. Його щоки ледь-ледь порожевіли, і я побачила перед собою людину, що підіймає руку, цілячись у бранця-втікача.

— Ви справді вважаєте, що хтось із нас має вибір? — тихо промовив він. — Ви справді вважаєте, що хтось із нас обрав би таке життя? Серед суцільної руїни? Як її винуватці? Якби ви були свідком того, що ми бачили на фронті, ви подумали б…