Янголятко в кутих черевиках. Книга друга
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-54-Х
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Краткое содержание книги:
Ми презентуємо другу розповідь про долю Янголятка в кутих черевиках. Жорстокі реалії нового світу в майстерному викладі талановитої авторки й далі дивують, шокують, але, безумовно, захоплюють. Отож вирушаємо разом на бій проти Поганих Хлопців та Дівчат. Гра триває!
Кожна з них убивала…
Але в однієї був воїн, котрий врятував од неї до смерті перелякану дівчину та мало не порішив її саму, а в другої — старий із телефонної будки, що реготав, почувши її гарчання, та ввігнав їй у пащеку хрест.
Але кожна тварюка знала: вбити куди легше, ніж звабити. Убити. Убити. Убити. Убити. Бо не важливо, яким шляхом душа потрапить до пекла та хто принесе її у своїх лапах.
І коли я стала перед ними, та, котра була молодша, кинулася на мене, а друга притисла до грудей смолисто-чорну грудку, видерту з убитого, — душу того, хто піддався Вітчимові.
— Гррр — Гррррра — Ааааа!!!
Я вистрелила.
— Бах!
Отець Є ступив крок, щоб затулити мене собою.
Майор Конт зі своєю коротенькою рушницею:
— Ба-Бах!
І освячена куля з викарбуваним на ній знаком Любові відкинула геть тварюку в стрибку та розплющилась у стіні поза нею.
А втім, вона одразу ж спохватилась і знову кинулася на мене. Тварюка, що так багато вбивала…
І я вбила її. А потім пальнула по другій.
— Мимо, — сказала тварюка. Вона відкинула грудку душі й стрибнула. Збила з ніг майора, перестрибнула Отця Є, котрий підняв проти неї хрест.
— ГРРР-ГРРРРРА-ААААА!!!
Вона втелющила в мене всі чотири лапи.
— Бах!
Падаючи за мить до цього, перекидаючи через себе ударом ствола, вигнутись та стріляти вслід:
— Бах!
— Бах!
— Бах!
— Бах!
Я стрельнув чотири рази постіль, і мої кулі здійняли її під стелю, але вона відштовхнулася від неї, стрибнула на землю й помчала геть темним підвальним коридором.
Я перекинулась і натисла на курок…
Але вона була вже біля сходів, що вели нагору з підвалу. Кілька стрибків — і…
Тварюка була вже біля сходів, коли раптом наче на щось наразилася.
Кривулястий сліпучий спалах — і вмить згаслі захисні лінії. Потворне тіло тварюки розкидало в коридорі, і я побачила жінку в розстебнутому плащі. Вона неквапливо надягла рукавичку на пальці витонченої руки.
— Ось так.
— Здоров, — сказала я їй, такій вродливій та певній себе.
— Ви знайомі? — спитав Алекс. Він стояв позаду. — Це Інга.
— А це Крихітка? Чудово, — промовила вона.
Розділ 14
Майор вийшов з електрички й ступив на платформу сам-один. Стежкою мимо церкви, повз розвалений молитовний будиночок із змайстрованим з нефарбованих планок хрестом на даху, під важким гіллям велетенських чорних дерев.
Безлюдною вулицею зі старими будинками обабіч — мимо нежилих дач померлих композиторів та художників, які більше не малюють, до своїх рідних сосон.
Невелика ялинка біля веранди, з новорічними блискітками та кольоровими кульками. Та здоровенний пес із роздертим вухом, що тицьнувся майорові в ноги та почав стрибати довкруг нього по всіяному слідами снігу.
Майор відчинив двері веранди й сказав до пса, котрий стояв на горішній сходинці ґанку:
— Ходімо, — і завів його в дім.
Довгим коридором поміж нахололих кімнат до малесенької кухоньки з колонкою для гарячої води та старенькою плитою з єдиною справною конфоркою.
Він запалив газ. Нагодував пса та пішов у кімнату до кахлевої груби, що грілась у кутку, і вмостився неподалік від неї на взятій з крісла подушці. Пес обережно зазирнув до кімнати, підійшов до нього й ліг йому в ногах.
— Що ж, — сказав майор і відкоркував пляшку вина. — Будьмо.
А серед вечірньої темряви:
— Плач, дитинко, плач за мною, голоси зі свого приймача на весь цей чорний ліс. Ось я сиджу на цій, прив’язаній до сосон, гойдалці. Довкола мене — самі лише сосни. За мною — нежиле чорне громадище. В моїх руках — парасоля, і краплі дощу дрібочуть по ній. А ген там, під кущами, заховався від негоди пес. Плач, дитинко, плач. І скажи мені, чого він жде? Чого він хоче діждатися? Моєї смерті? Що я нарешті кину курити та піду в дім готувати вечерю, а він тим часом стоятиме на порозі веранди, принюхуватиметься та чекатиме, коли я дам йому бодай чогось поживного?
— Дитинко, ти оплакуєш мене? Дитинко, зараз ніч. Довкіл — старі дачі. Померлі професори та художники, що давно вже не займаються малярством. Чорне громадище нежилого будинку позаду мене. Стара, погнута парасоля наді мною. Дощ. Дитинко, хто знайде мене тут? З якої причини ти голосиш?
Чорні птахи над дорогою, що, неначе пасок, оперізує місто. Мимо будинків, мимо степу в сірому світанні. Алекс. Мимо перших чоловіків, що йдуть на роботу, мимо останніх жінок, які роботи не знайшли.