Янголятко в кутих черевиках. Книга друга
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-54-Х
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Краткое содержание книги:
Ми презентуємо другу розповідь про долю Янголятка в кутих черевиках. Жорстокі реалії нового світу в майстерному викладі талановитої авторки й далі дивують, шокують, але, безумовно, захоплюють. Отож вирушаємо разом на бій проти Поганих Хлопців та Дівчат. Гра триває!
— А-Ха-Ха-Ха!
І Світло її згасало…
Повільно-повільно згасало…
Розділ 12
— То що, дитинко?
А вона притислася до стіни.
Тікати більше не було куди. Ніхто не чув жодного її крику.
Вона притислася до стіни й почала благати:
— Відпустіть мене. Прошу, не вбивайте, будь ласка. Мене вдома чекає мама.
— Мама, — вишкірився маньяк і випустив лезо ножа.
— Мама, — вишкірилася тварюка, обернувшись на маньяка. — А хочеш, я тепер буду твоєю мамою?
— Не треба, — зіщулившись благала вона. — Не треба, — сідаючи на сніг. Не треба…
Але почвара вже ступила крок.
— Ти що, не чуєш? — спитав Алекс.
— Дівчинка ж тебе просить, — мовив до тварюки майор Конт.
— Вона мені належить!
— Та невже? — спитала Крихітка.
Я хотіла б, щоб в Алекса був меч. Довгополий плащ, на вітрі майорить волосся, і срібний помах меча:
— Гах!
Але на ньому коротка куртка з хутряним коміром. А в руці в нього пістолет із величезним, як тунель підземки, дулом.
Та перероблена в пістоль двоствольна рушниця в майора.
— Зайдіть-но!
Крихітка теж навела пістолет.
— Тепер можна?
— Давайте! — сказала я.
— Ба-Бах! — Майорове.
І Крихітчине:
— Бах!
— Ти казав «череп», — нагадала Мачуха.
— Я оздоблю його сріблом.
— Десять пальців, — сказав старий і підніс руки до лиця. — Дев’ять пальців. Вісім і сім. Пальці задубли. Пальці хочуть рукавичок.
— А чоловік хоче вина, — відповіла почвара й зупинилася перед ним.
— Чоловік хоче не лише вина, — відповів старий замерзлий жебрак, який грівся біля багаття перед колоною Діви зі Щитом. — Старий хоче плетеного хідника перед дверима, адже хоче він ще й дверей.
— Я знаю місцину, де ти все це матимеш, — сказала почвара.
— У пеклі? — перепитав старий. — Я уявляв собі пекло по-іншому.
— Там тепло, — сказала тварюка. — Бо там ніколи не буває снігу. Ходімо?
Почвара дала йому кухля з вином.
Я подала слоїк із какао:
— Кольоровий килимок, — нагадала я. — Сині та зелені стрічки.
— Ти бачила? — спитався він.
— Бачила, — сказала я.
— У неї вдома?
— У неї.
— То який він? — спитав старий.
— Яскравий, як колись. А вона, як і колись, жде тебе.
— Минуло тридцять років, — сказав він.
— Що для неї тридцять років?
— Я зістарився.
— Вона теж.
— Ну, хіба що побачитися..
— Ходімо, — поманила я, щоб відвести його до тієї, від котрої він пішов так давно, до тієї, котра нарешті дочекалася.
— Любов, — скривилася Тварюка.
— Любов, — сказав святий Отець Є.
— Мисливці, — закопилив губу Вітчим, коли почув передсмертний крик почвари:
— А-а-а-а-а-а-а-а!!!
— А-а-а-а-а-а-а-а!!!
Чулося над засніженим містом.
— А-а-а-а-а-а-а-а!!!
Примусило другу тварюку підвести морду, з якої стікала кров, і загарчати.
— А-а-а-а-а-а-а-а!!!
І до Алекса долетів цей лемент:
— Чула? — спитав він почвари, яка приготувалася до стрибка. — Можна повторити?
І троє мертвих поліціянтів, що намагалися перейняти тварюку. І довга вулиця. І почвара, що летить нею, і мисливці, котрі вже там стоять, і Крихітка в хутряних рукавичках та навушниках, що гріють її маленькі вушка.
— Побачиш татуся, перекажи вітання від мене…
Розділ 13
Зненацька стало тепло.
Почався дощ, і на ранок снігу майже не лишилося. Місто почорніло та промокло. Сіре небо й радість від передчуття весни. Розстебнуті шуби та нарешті високі підбори.
Принтер піймав кінчик стрічки, пропустив її крізь себе, написавши:
«Число».
«Назва вулиці».
«Номери шести будинків поспіль».
«Почвари».
А я була сама-самісінька, через те мені довелося залишити записку Алексові, і Отцеві Є, і майорові.
«Я на місці, й якщо мене ще не з’їли, то рада буду побачити вас усіх. Крихітка».
Алексові, святому Отцю Є та майорові:
«Назва вулиці та номери шести будинків поспіль».
Два ряди щільно поставлених будинків звивисто здіймаються нагору спадистим пагорбом. Безліч маленьких, на сім-десять квартир, під’їздів, від одинадцятого до двадцять першого будинку — не більше сорока метрів. А я не знала, де їх шукати.