Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

Поодинокі авто, нечисленні перехожі. Але навіть вони були мені на заваді.

Я перейшла на протилежний бік та зажмурила очі, щоб не розпорошувати увагу на освітлені вікна, а одразу бачити всі будинки.

І чого там тільки не було!

Роботи на сотню мисливців: демони прокльонів, демони хвороб і втоми, демони-упирі.

Той, що ховається в темній комірці; той, що звив собі кубло під закіптюженою стелею; той, що лежить на спині під ліжком; той, що переховується в нетрях підвішеної на стіні картини, а ще той, що сидить в альбомі з фотокартками або в чорній воді на підлозі балкона.

І люди. Люди, наче наперекір собі, не помічають їх.

Товстун, котрий випростав ноги й дивиться телевізор, жінка, що смажить зліплений грудочками фарш, дівчина, яка розводить надто гарячу воду у ванні, сумовитий чоловік перед вікном, що зиркнув на мене й не затримав погляду на жодну мить. Я бачила їх досхочу, бачила всіх мешканців оцих шести будинків, а ще всіх демонів, котрі живуть поряд із ними.

Але тварюк там не було.

— Демони-вбивці, — мовила віщунка. Вона сиділа за столом десь там, у мокрому від дощу місті.

— Де?

Вона не розплющила очей, а лише тицьнула пальцем у порожнечу перед собою.

— Скільки?

— Два… Заждіть… Вони вбивають… — вона важко дихала. — Вони вбили його…

— Алексе! — погукала я.

— ………

— Майоре!

— ……….

— Святий Отче!

— Ось я, — озвався він.

— Тут десь тварюки.

— Вони там… — похитуючись, казала віщунка. — Вони когось чекають… Вони там…