Сага про Форсайтів

— Я плачу готівкою,— сказав він.— Скільки?

— Для його сина, сер, і за готівку — десять з половиною шилінгів. Я ніколи не забуду містера Монтегю Дарті. Частенько він стояв тут по півгодини, розмовляючи зі мною. Тепер таких, як він, залишилося небагато, всі чомусь страшенно поспішають. Війна справила поганий вплив на манери людей, дуже поганий вплив. Ви теж, я бачу, побували на фронті.

— Ні,— відповів Вел, поляскавши себе по коліну.— Цю позначку я здобув у попередній війні. Мабуть, вона врятувала мені життя. Тобі не треба сигарет, Джоне?

Джон зніяковіло промимрив:

— Я ж не курю.

І побачив, як скривилися губи крамаря, так наче він не наважувався сказати: «Милий боже!»— чи: «Саме нагода спробувати, сер».

— Це добре,— сказав Вел.— Утримуйся, поки можеш. Куріння тобі знадобиться, коли життя струсоне. То це й справді той самий тютюн?

— Той самісінький, сер. Тільки й того, що трохи подорожчав. Дивовижно стійка держава — Британська імперія. Я завжди кажу це.

— Посилайте мені щотижня на цю адресу сто штук, а раз на місяць рахунок. Ходімо, Джоне.

Джон зайшов у «Айсіум», сповнений цікавості. Крім «Усякої всячини», де він час від часу снідав з батьком, йому ніколи не доводилося бувати в жодному лондонському клубі. «Айсіум», скромний, комфортабельний, не змінювався, та й не міг змінитися, поки в правлінні сидів Джордж Форсайт, чиї гастрономічні нахили забезпечили йому мало не вирішальне слово в клубних справах. Клуб неприязно ставився до скоробагатьків, і Просперові Профону навряд чи пощастило б стати його членом, якби не великий престиж Джорджа Форсайта, що розхвалив Проспера, як «чудового спортсмена».

Ці двоє снідали разом, коли Вел із своїм юним шуряком зайшли до їдальні. Джордж поманив їх пальцем, і вони сіли за їхній столик,— Вел лукаво позирав примруженими очима й усміхався своєю чарівною усмішкою, Джон урочисто стиснув губи, а в погляді його світилася зворушлива несмілість. Цей столик у кутку мав привілейований вигляд, наче він був призначений для верховних майстрів масонської ложі. Джон відчував, як його заворожує гіпнотична атмосфера, що панувала в цьому місці. Офіціант із запалими щоками сновигав навколо них з масонською шанобливістю. Він, здавалося, дивився в рот Джорджеві Форсайту, радісно стежив за жадібним блиском його очей, любовно спостерігав рух важкого столового срібла, прикрашеного монограмою клубу. Рукав лівреї і притишений голос лякали Джона — так таємниче вони виринали з-за його плеча.