Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
На мiстку загупотiли чиїсь кроки, потiм стихли. Висока постать вийшла на греблю, повернула назад, i знову гулом .озвалось розхитане дерево.
«Вiн», – зупинився пiд вербою Пантелiй.
Постать знову виринула з темряви i повернула назад. Як тiнь, пригинаючись, кинувся навздогiн за нею Пантелiй. Здавалось, вiн не торкався ногами землi.
Росте в очах ненависна постать, раптом обертається до нього. Однiєю рукою рвонув до себе рушницю з плеча полiцая, а другою вдарив його з усiєї сили в перенiсся.
– Аааа! – скрикує, неначе захлинаючись, напiвжива колода i падає з мосту вниз. Чути, як чвакає твань, щось борсається бiля свай, а потiм шамотiння вiддаляється до заростей верболозу та верб.
«Не знайдеш тепер його!» – I тiльки зараз Пантелiй почуває в руцi вагу гвинтiвки. Навпомацки знаходить затвор, звiряє зброю, бiжить греблею на поле, щоб до свiтанку встигнути добратись до лiсу.
«Тепер нiхто не дорiкатиме, що даремно їстиму сало», – веселiє на полi, пригадуючи суворий вираз обличчя уже лiтнього, оброслого бородою партизана, що так неласкаво прийняв його…
Iдучи стежками, обнiжками, бiля сусiднього села, куди не раз ходив парубкувати, помiчає вiн якусь метушню.
«Свої чи чужi? Може партизани?» – припадає до землi, пильно вдивляючись у далечiнь. Раптом чує, як дзвякає лопата, i догадується, що то люди закопують вiд фашиста добро.
«Найшли де мiсце – бiля могили червоноармiйця», – пригадує знайомi закутки й обережно наближається до невiдомих, тримаючи поперед себе гвинтiвку. А тi, захопленi роботою, нiчого не чують. Знову дзвякнула лопата – очевидно, вдарилась в камiнь чи в залiзо.
– ксть! – чує радiсний вигук i пiзнає голос Остапця…
– Що? – з хвилюванням запитує Свириденко.
– Гвинтiвка! Копни-но з цiєї сторони…
– А ви, чорти, що тут робите! – басить Пантелiй, нависаючи над ямою, з острахом i зацiкавленням пiзнаючи, що парубки розкопують могилу.
– Ой! – лунає перелякано з ями, а потiм спокiйнiше: – Це ти, Пантелiю?
– Та неначе я.
– Ну й перелякав. До самої смертi! – вискакує на поверхню Остапець, а за ним Свириденко з гвинтiвкою, облiпленою землею.
– Що ви тут робите? – перепитує.
– Зброю шукаємо
– Ех ви, вояки! – докiрливо похитнув головою.
– А що ж, по-твоєму, робити нам? Фашистовi горба гнути? На нас убитi не погнiваються, що взяли в них зброю захищати живих. А вiдвоюємо свою землю – з усiма почестями i на найкращому мiсцi поховаємо обох братiв. Засипай, квгене, – з серцем говорить Микола Остапець.
– Бач, коли б сидiли вдома, – кидаючи землю в яму, дiловито пояснює Сидоренко, – курчат навряд би чи висидiли, а так добули двi гвинтiвки i пiвсумки патронiв.
– Набоїв трохи менi дасте, бо маю всього чотири.
– Це можна, – добрiє голос Остапця. – Куди тобi? В кишеню?.. А в братськiй могилi, дiзналися, кулемет лежить. Треба подумати щось…
Шанобливо засипали невiдому червоноармiйську могилу i, не вертаючись у село, пiшли до повстанського яру.
XLII
Свiжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою i сiли на одному великому пнi, притуляючись плечем до плеча.
– Як живеш, старий? Про батька нiчого не чувати? – клiпнув довгими вiями Степан Синиця, що вони аж злетiли до широких розгонистих брiв.
– Нi, не чути, – тихо вiдповiв Андрiй.
– А ти не бре? – допитливо подивився у вiчi.
– Хто бреше, тому легше, – косуючи, вiдповiв приказкою.
– Андрiй, пiшли рибу глушити! – по-змовницькому пiдморгнув Степан.
– А чим?
– Толом.
– Де ж ти набрав? – жваво стрепенувся.
– А тобi що? Кортить бабi шкуринка?
– Кортить! – щиро признався.
– Для чого?
– Та… рибу глушити.
– Ой, пiдманюєш? – похитав головою i вийняв з торбини два бруски жовторожевого толу з хвостиками бiкфордового шнура.
– Все готово?
– Все. Тiльки пiдпалити. Не побоїшся у воду лiзти?
– Чого там боятися? Не тiльки у воду не побоявся б полiзти…
– А й куди? – примружився Степан.
Навiть у вогонь, – вiдповiв ухильно, але багатозначно.
Хороший ти, Андрiю, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками пройде. Побiгли.
Андрiй найшов очима в просiцi коня i кинувся наздоганяти Степана. За останнiй час пiдпарубок був чогось посмутнiв i одночасно подобрiшав. Щось трапилося з ним. Не знав Андрiй, що i Степан мучився: Дмитро Тимофiйович поки що не брав його до загону.
Неначе лебiдь, купалося сонце в лiсовому озерi, воно вiд краю заросло чубатим очеретом i широкою рогозою. На щастя Андрiй помiтив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дiстав –тичку замiсть весла.