Після війни. Історія Європи від 1945 року

Наслідки грецького перевороту були неоднозначні для економіки. Туризм не постраждав: на зміну політично свідомим мандрівникам, які бойкотували режим полковників, радо приїхали туристи, яких вабили дешеві курорти, хоча й із безліччю гнітючих правил. Політичні зміни також не вплинули на зовнішні інвестиції, які у випадку Греції почали надходити приблизно за десять років до перевороту, і стабільне збільшення ВНП, що з 1964 року зростав у середньому на 6% щорічно: як і в Іспанії, малі зарплати (утриманню яких сприяло придушення будь-яких трудових протестів) та режим, що ґрунтувався на «законі й порядку», створювали сприятливе середовище для іноземного капіталу. Спочатку хунту навіть широко підтримували в сільських районах, звідки здебільшого й походили полковники, особливо після того, як вони в 1968 році скасували весь селянський борг[378].

Але через свої захисні інстинкти полковники були схильні до повернення до старої національної звички імпортозаміщення, коли неефективні місцеві виробники виготовляли низькоякісну продукцію та були захищені від зовнішньої конкуренції. Це неминуче мало призвести до конфлікту між режимом військових та міським середнім класом, інтереси якого і як споживачів, і як виробників за декілька років задовольнили відставкою сварливих політиків. А полковники, які навіть за невибагливими стандартами свого суспільного прошарку були посередностями, не могли нічого запропонувати на майбутнє: ані проєкту інтеграції Греції в нову Європейську спільноту, що розширювалася, ані стратегії щодо повернення до цивільної влади[379].

Ба більше, режим, який у своїй країні був доволі захищеним, на міжнародній арені ставав дедалі більш ізольованим: у грудні 1969 року Рада Європи одностайно проголосувала за виключення Греції; через два місяці ЄЕС перервала всі переговори з хунтою. Режим полковників відкритіше за інших тримався на самій лише силі. Отож було цілком очікувано, що диктатура зазнає фіаско через невдалу спробу застосувати силу поза межами своїх кордонів для врегулювання давньої кіпрської проблеми.

Острів Кіпр, частина Османської імперії з 1571 року, з 1878 року перебував під владою Британії та на початку Першої світової війни був анексований в односторонньому порядку. Попри те, що Кіпр був розташований на крайньому сході Середземномор’я, неподалік від турецької Анатолії й далеко від материкової Греції чи інших відлеглих грецьких островів, там мешкала грекомовна більшість східного православного обряду, яка дедалі більше вимагала об’єднання з Грецькою державою. Турецька меншість, яка становила близько 18% населення острова, зі зрозумілих причин опиралася будь-яким подібним домовленостям та мала в цьому тверду підтримку офіційної Анкари. Доля Кіпру, який опинився між молотом британських спроб позбутися проблемної імперської спадщини та ковадлом давнього греко-турецького конфлікту, у 1950-ті залишалася непевною і невирішеною.

Діставши відмову в енозисі[380] — союзі з Грецією, — більшість греко-кіпріотського острівного керівництва дещо неохоче змирилася з незалежністю, яку Велика Британія надала країні в 1960 році, залишивши за собою тільки деякі транзитні права та стратегічно важливу повітряну базу. Новою Республікою Кіпр, суверенітет і Конституцію якої гарантували Британія, Туреччина та Греція, за греко-турецькою «партнерською» домовленістю керував президент архієпископ Макаріос, який колись перебував в еміграції в Лондоні як озброєний і жорстокий терорист, а тепер став поважним речником «поміркованих» греко-кіпріотських прагнень.