Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Це має бути Чарн, — сказав Діґорі. — Ми лише опинилися там посеред ночі.

— Це не Чарн, — пролунав голос Відьми. — Це порожній світ. Це Ніщо.

І справді, це дуже було схоже на Ніщо. Не було зірок. Їх огортала така темрява, що вони зовсім не бачили одне одного, незалежно від того, тримали вони свої очі заплющеними чи розплющеними. Під їхніми ногами було холодне, рівне щось, можливо, земля, але напевне не трава й не дерево. Повітря було холодне й сухе, без вітру.

— Мій фатум прийшов по мене, — сказала Відьма тоном жахливого спокою.

— О, не кажіть так, — пробелькотів дядько Ендру. — Моя люба молода леді, благаю вас: не кажіть таких речей. Не думаю, що все так погано. О чоловіче добрий, — звернувся він до власника кеба, — чи ви не маєте при собі пляшки? Краплю спиртного — ось чого мені треба.

— Послухайте-но мене, послухайте-но мене, — пролунав голос власника кеба, твердий, добрий, упевнений голос. — Усі заспокойтеся, ось що я вам скажу. Ніхто не зламав собі кісток? От і гаразд. Ми зараз можемо бути цілком задоволені, а тим більше після того, як пережили такий день. Якщо ж ми попадали в глибоку яму — можливо, там, де будують нову станцію метро, — хтось прийде й допоможе нам звідси вибратися, повірте мені! А якщо ми мертві — таке може бути, я не заперечую, — то ви повинні пам’ятати, що на морі буває й гірше й кожен колись має померти. І нема чого боятися смерті, якщо ти жив порядним життям. І якщо ви запитаєте мене, як нам найліпше збути час, то я пропоную заспівати гімн.

І він заспівав. Спочатку він заспівав подячний молебень за добрий урожай, за те, що вдалося його успішно зібрати. Це не вельми пасувало до місця, де, либонь, нічого не росло від початку часів, але саме цей релігійний спів запам’ятався йому найкраще. Голос він мав приємний, і діти приєдналися до нього; це їх трохи підбадьорило. Дядько Ендру й Відьма до них не приєдналися.

Під кінець гімну Діґорі відчув, як чиясь рука схопила його за рукав, і запах бренді та сигар, а також доброго одягу підказали йому, що це має бути дядько Ендру, який обережно потяг його від інших. Коли вони пройшли невеличку відстань, дядько так наблизив рот до Діґорі, що йому залоскотало у вусі, й прошепотів:

— Ну ж бо, хлопче. Надінь кільце. Тікаймо звідси.

Але Відьма мала дуже добрий слух.

— Дурень! — пролунав її голос. — Ти забув, що я можу читати в головах людей? Відпусти хлопця. Якщо ти вчиниш зраду, я так тобі помщуся, як ніхто не мстився в усіх світах від самого їхнього початку.

— І якщо ти вважаєш, — додав Діґорі, — мене такою підлою свинею, що я можу втекти звідси й покинути Поллі, і власника кеба, і коня в такому місці, як це, то ти дуже помиляєшся.

— Ти поганий і нахабний хлопчисько, — сказав дядько Ендру.

— Тихіше! — попросив власник кеба.

Усі дослухалися.

У темряві щось нарешті стало відбуватися. Хтось заспівав. Голос лунав дуже далеко, й Діґорі не міг збагнути, з якого напрямку він лине. Іноді здавалося, він долітає з усіх напрямків. Іноді вчувалося, що голос лунає десь унизу під ними. Його нижні ноти були достатньо глибокі, щоб бути голосом самої землі. Слів не було. Власне, не було навіть мелодії. Але музика голосу була, поза всяким порівнянням, найпрекраснішою музикою, яку він будь-коли чув. Такою прекрасною, що він майже не міг витримувати її. Кінь, либонь, теж уподобав її; він заіржав так, як заіржав би кінь після того, як протягом багатьох років його запрягали в кеб, а потім раптом він здобув волю й опинився на тому полі, де грався, коли був малим лошам, і побачив, як хтось, кого він пам’ятав і любив, іде до нього через поле, щоб почастувати грудочкою цукру.

— Господи! — сказав власник кеба. — Чи ж не чудова музика?